І допіру він теє подумав, як згадалося йому все, що було на хуторі, й нарешті второпав він, що немає тепер у нього ні домівки, ні діда з бабою, ні навіть шматка хліба немає де взяти, — нічого, крім коня та отої ляльки, що дісталася йому від мертвого богатиря. А далі пам'ять його почала розгортатися, мов полотно, й він мовби навіч побачив: обійстя, залите полум'ям пожоги; темна постать звіздаря з кривавою шаблюкою в руці; і білі силуети літавиць, що мовчки і страшно кружляють на тлі чорного неба…
— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — прошепотів він, сам не тямлячи, що каже, бо промовляв його вустами хтось інший. — Матінко Божа, Пречиста Ладо! Не дайте погибати!
І заплакав, бо хоч був і козак, але ще ж малий. Почув теє кінь і, обернувши голову, глянув на нього, наче казав: не плач, козаче, — на все Божа воля! Івась і сам теє второпав, тож за хвилю втер носа рукавом та й почав мізкувати.
З чого все почалося? Із тої ляльки. Як узяв він її, то й заявився звіздар, а за ним ота пекельна сила. Певне, щось таки дісталося йому од мертвого богатиря, бо і хутір запалили, і діда з бабою на той світ спровадили тільки задля того, щоб зайняти його в полон. Та ще й живого.
То, значить, лялька ця — чарівна? І вона правду сказала йому вві сні?
Страшно стало Івасеві. Хтів було він вдарити коня п'ятами та знову гнати світ за очі, але второпав, що верхи од напасти не втечеш. Придержав коня малий козак та й почав гадати, куди ж його тепер прямувать.
А прямувати було й нікуди. Лежало кругом дике поле, й не світилося там ані однісінького вогника — тільки завірюха ревла та сипала за комір колючим снігом. Подумав Івась, подумав та й пустив коня, куди очі дивляться.
Отак їхав він бездоріжжям, минав якісь болота й річки, де під копитами лунко хрупотіла крига, аж утямив, що починає замерзати. Вибігаючи з хати, накинув він кожушину, що лежала на лаві, та вітрюган пронизував її наскрізь, і тепер Івася били такі дрижаки, щоб зуб на зуб не попадав. У чистому полі ніде було ні сховатися, ні огня запалити, — все позамітала сніговиця. Врешті й кінь зморився. Спочатку ішов учвал, а то збавив кроку і вже насилу ступав, понуривши голову та роззираючись, чи немає де скубнути трави. Івась клюнув носом раз, клюнув удруге — та й відчув, що дрімає.
«Замерзну!» — перелякався він і почав поганяти коня. Той пробіг трохи і знову поплентав нога за ногою, грузнучи у глибокому снігу. Та ось побралися вони в діл, а тоді спустилися у байрак, і такий він був глибоченний та темний, що й геть нічого не видно було довкруги. Кінь простував поміж деревами, Івась помалу колисався на ньому та й таки незчувся, як задрімав.
Аж скрикнуло щось угорі, та так страшно й пронизливо, що він і кинувся вмить зо сну.
Дивиться: виїхав він із байрака на кручу, і лежить перед ним долина з крутими схилами, а в тій долині річка полискує кригою. Видно потойбіч комиші й трохи оддалі кілька гострих могил. Глянув Івась обабіч та й побачив дві гори, що позаростали чагарями та ріжним хабуззям.
Боже правий, думає він собі, невже я знову виїхав до Красилівки? Глянув уважніш, та не впізнає місцини: і долина крута й глибоченна, мов провалля, і ліс із цього боку десь узявся темний та дрімучий, та й річка набагато ширша, бо он як розіллялася попід кручами. Але ж затойбік Дрижиполе і могили, а посейбіч — оті дві гори, де стояли давні городища!
Таж я сплю! — подумав Івась. Це мені сниться… треба прокидатися, а то замерзну!
Струснув він головою, та видиво теє нікуди не поділося. Ще й надто — стрепенувся гнідий і заіржав, нюхаючи повітря. Принюхався й Івась та й чує: потягло димом у долині.
А тоді на вершині гори, що була верстов за дві од нього, блимнув далекий огник.
Це я сплю, подумав Івась. Не може такого бути!
І знову все лишилось, як було. Тільки відчув Івась, що промерз до кісток і колотить його страшний, смертний дрож. Пхнув він коня п'ятами та й поїхав на той вогник.
Жеребець так зморився, що спотикався і раз мало не впав. По дорозі спускалися вони у роздоли та виярки, яких Івась і в очі до того не бачив, тож він виснував, що це таки не Красниця; щоразу вогник пропадав з очей, та знову спалахував у густій дерезі й чагарях, коли вони видиралися нагору.
Аж під'їхав малий козак до городища та й спинився, не вірячи своїм очам.
На горі стояв замок. Височенний та стрімкий він був, зі шпилястими вежами, що зирили вузькими бійницями, з крутими дахами, вкритими червоною черепицею, що потемніла від давнини, з величезними стрільчастими вікнами, олив'яними ринвами та грубелезними мурами із дикого каменю, котрі оперізували його доокруж. Ніколи не бачив Івась такого дива — казав дід, що є на світі пишні замки та палаци, так то ж десь у Польщі та на Литві!