— Усе вірно.
— Тоді спасибі вам за сприяння. — Харрі повернув протокол у теку і зупинив запис на диктофоні. — Упевнений, ваша допомога ще знадобиться.
— Підозрілий ніхто, — повторив Кляузен, підводячись.
— Що?
— Я сказав, що не бачив у приймальні нікого підозрілого, але заходила прибиральниця...
— Так, ми з нею розмовляли. Вона сказала, що прямувала на кухню і нікого не бачила.
Харрі встав і подивився на список. Наступний допит свідка — чверть на одинадцяту, кімната номер чотири.
— І ще кур’єр, — додав Кляузен.
— Кур’єр?
— Так. Вийшов із коридору якраз перед тим, як я вирушив шукати Халле. Привозив щось, а може, доставляв. Чому ви так на мене дивитесь, інспекторе? Звичайний кур’єр-велосипедист. Для адвокатської контори, чесно кажучи, нічого підозрілого.
Через півтори години, перевіривши «Халле, Тюне і Веттерлід» й усі до єдиної служби кур’єрської доставки в Осло, Харрі точно знав: у понеділок компанії ніхто нічого не доставляв і не привозив.
Через дві години після надання свідчень Кляузену знову довелося відвідати поліцію, цього разу, щоб описати кур’єра...
Втім, багато чого від нього домогтися не вдалося. Зріст — близько метра вісімдесяти. Нормальної статури. Пильно Кляузен його не роздивлявся. Та й узагалі чоловікам це не цікаво і не личить, зауважив він і повторив, що кур’єр був одягнений як завжди: жовто-чорна вузька футболка, короткі брюки та велосипедні черевики, які клацали, навіть коли він ступав по килиму. Обличчя закрите шоломом і чорними окулярами.
— А рот? — запитав Харрі.
— А рот білою пов’язкою, — відповів Кляузен, — як у Майкла Джексона. Я так розумію: кур’єри надівають їх від вихлопних газів.
— У Нью-Йорку і Токіо — так. Але тут Осло.
Кляузен знизав плечима:
— Я не звернув особливої уваги.
Відпустивши його, Харрі увійшов до кабінету до Тома Волера. Той сидів, приклавши до вуха слухавку, щось бурмотів.
— Думаю, у мене з’явилася версія, як убивця проник у квартиру Камілли Луен, — сказав Харрі.
Не закінчуючи розмови, Том Волер відклав слухавку.
— Там, де вона жила, до домофона ж підключена відеокамера?
— І?.. — Волер подався вперед.
— Хто може подзвонити в будь-яку квартиру, показати в камеру обличчя в масці, знаючи при цьому, що його обов’язково впустять?
— Ну хіба що різдвяний дід.
— Навряд. Зате ти впустиш того, хто, по-твоєму, привіз тобі термінову посилку або букет квітів. Кур’єра-велосипедиста.
Волер відключив телефон.
— З тієї миті, як увійшов Кляузен, — вів далі Холе, — до появи в приймальні кур’єра минуло більше чотирьох хвилин. Але кур’єри так не працюють. Прибіг-оддав-побіг, а не вештаються чотири хвилини чортзна-де.
Волер повільно кивнув.
— Кур’єр, — повторив він. — Усе геніально просто. Той, хто може під слушним приводом зайти до кого завгодно, прикриваючи обличчя маскою. Кого всі бачать, але ніхто не помічає.
— Троянський кінь, — зауважив Харрі. — Просто знахідка для маніяка.
— І нікому не здається підозрілим, що кур’єр в поспіху тікає на транспортному засобі без номерних знаків, на якому в місті сховатися найпростіше. — Волер поклав руку на телефон. — Я розпоряджуся з’ясувати, хто бачив кур’єра-велосипедиста неподалік од місць злочинів у вказаний час.
— Тут іще про дещо треба потурбуватися, — сказав Харрі.
— Так-так, — погодився Волер. — Треба попередити людей, щоб остерігалися невідомих кур’єрів.
— Вірно. Займетеся цим із Мьоллером?
— Так. І ще...
Харрі зупинився на порозі.
— Прекрасна робота, Харрі, — похвалив Волер.
Харрі відповів йому коротким кивком і вийшов.
Уже через три хвилини по коридорах кримінального відділу поповзли чутки, що Харрі напав на слід.
Розділ 18. Вівторок. Пентакль
Микола Луб обережно поклав пальці на клавіші. У порожній кімнаті зазвучали м’які, ніжні фортепіанні звуки. Петро Ілліч Чайковський, концерт номер один сі-бемоль для фортепіано з оркестром. Багато піаністів вважали цей твір складним і позбавленим витонченості, але для вуха Миколи не існувало на світі музики прекраснішої. Варто було взяти ті кілька тактів, які він пам’ятав, і в серці прокидалася ностальгія. Й пальці мимоволі шукали ті самі, потрібні клавіші на розстроєному піаніно у Староакерському парафіяльному домі.
Він виглянув у відчинене вікно. З боку кладовища доносився спів птахів. Згадалися літні дні в Ленінграді й батько, який брав його з собою туди, де колись вирувала війна, а тепер у забутих братських могилах лежали дід Миколи і брати батька й матері.
— Послухай, — казав батько, — як красиво співають птахи.
Хтось кашлянув. Микола обернувся.
На порозі стояв високий чоловік у футболці та джинсах. Одна долоня забинтована. Микола відразу ж прийняв його за бешкетника з тих, що іноді сюди навідуються.
— Можу я чим-небудь допомогти? — Через погану акустику голос прозвучав менш доброзичливо, ніж йому хотілося.
Незнайомець переступив поріг:
— Сподіваюся. Я прийшов виправляти скоєне.
— Відрадно чути, — сказав Микола. — Але я не сповідник. Там, біля входу, висить табличка, на ній години прийому. Приходьте, коли вказано.
Чоловік підійшов ближче. По чорних колах під очима Микола зрозумів, що той давно не спав.
— Я прийшов полагодити зірку, яку зламав.
Через кілька секунд до Миколи дійшов сенс його слів.
— Он воно що... — мовив повагом він. — Але це теж не до мене. Хоча, прямо скажу, мені й самому не подобається, що зірка виламана і висить догори ногами. — Він усміхнувся. — Для церкви, м’яко кажучи, неналежно.
— Так ви тут не працюєте?
Микола похитав головою:
— Ми просто іноді знімаємо цей зал. Я з храму Святої рівноапостольної княгині Ольги.
Чоловік звів брову.
— Російська православна церква, — пояснив Микола. — Я ієромонах і пресвітер. А вам треба знайти кого-небудь із керівництва тутешньої церкви.
— Гм. Спасибі. — Чоловік не йшов. — Чайковський? Перший концерт для фортепіано?
— Вірно. — Микола навіть здивувався: цей норвежець у футболці зовсім не скидався на освічену людину. Скоріше на волоцюгу.
— Мені його мама грала, — пояснив той. — Говорила, що це важкий твір.
— У вас хороша мама.
— Так, вона була дуже доброю. Майже святою. — Він криво посміхнувся.
Ця посмішка збентежила Миколу. Якась вона була суперечлива: доброзичлива і цинічна, начебто радісна, але в ній вгадувалась і душевна мука.
— Спасибі за допомогу, — сказав чоловік і попрямував до дверей.
— Нема за що.
Микола обернувся до фортепіано й зосередився. Обережно натиснув на клавішу, відчув, як м’яко й нечутно молоточок торкнувся струни... І раптом подумав, що не почув, як зачиняються двері. Обернувшись, він побачив, що незнайомець стоїть біля дверей і роздивляється зірку в розбитому віконці.
— Щось сталося? — запитав ієромонах.
Чоловік підвів погляд:
— Та ні. А чому вам здається неналежним, що зірка висить догори ногами?
Микола всміхнувся:
— Це ж перевернута пентаграма!
На обличчі у співрозмовника відбилося нерозуміння.
— Пентаграма, або пентакль, — стародавній священний символ не лише в християнстві. Бачите — п’ятикутна зірка, намальована без відриву руки. Схожа на зірку Давида. Зображення пентаграми знаходять на могильних каменях, яким по декілька тисяч років. Але перевернута пентаграма — коли три промені внизу, а два вгорі — один із основних символів у демонології.
— Демонології? — Голос прозвучав спокійно й упевнено, неначе співрозмовник Миколи звик отримувати відповіді.
— Вчення про сили зла. Воно виникло, коли люди ще вірили, що зло у світі виходить від демонів.
— А тепер що, демонів скасували?
Микола обернувся на табуреті. Невже він помилився? Занадто допитливий розум для бешкетника або волоцюги.
— Я з поліції. — Чоловік немов прочитав його думки. — Ми там звикли запитувати.