— Добре, — зітхнув Карл. — П’ять шістсот.
— Та плював я на телевізор! — підвищив голос поліцейський. — Я хочу знати, хто це зробив.
— Чого це раптом? — запитав Карл. — У мене досі не було бажання про це доповідати.
Поліцейський нагнувся над стійкою, і за кольором його обличчя Карл зрозумів, що відповідь йому не сподобалася.
— Послухайте! Ми шукаємо злочинця. І у мене є підстави вважати, що він стояв тут і водив пальцем по екрану. Вам ясно?
Карл мовчки кивнув.
— Добре. А тепер, будь ласка, напружте пам’ять, — наполегливо порадив поліцейський.
Дзвякнув дзвоник над дверима, до магазину ввійшла жінка із залізною валізою. Поліцейський обернувся до неї.
— «Філіпс», — показав він.
Жінка кивнула, не кажучи ні слова, сіла перед стіною екранів навпочіпки і розкрила валізу.
Карл дивився на них, широко розплющивши очі.
— Ну? — зажадав поліцейський.
До Карла почало доходити, що це важливіше за Лізу з Тьонсберга.
— Я не запам’ятовую кожного, хто сюди заходить, — затинаючись, сказав він.
Це означало, що він узагалі нікого не запам’ятовує. Обличчя для нього давно нічого не означали. Навіть обличчя Лізи він уже встиг забути.
— Кожного мені й не треба, — повільно мовив поліцейський. — Потрібен тільки один. Той самий. Здається, за день до вас не так часто і заходять.
Карл слухняно похитав головою.
— А по фотографії ви його впізнаєте?
— Не впевнений. Я і вас-то не впізнав, так що...
— Харрі... — подав голос хлопчисько.
— Але ви бачили, як хтось креслив по екрану?
— Харрі...
Так, того дня Карл звернув увагу на одного відвідувача. Він згадав про нього того вечора, коли заходили з поліції і запитували про підозрілих людей. Річ у тому, що той відвідувач нічого особливого не робив. Просто стояв і дивився на екрани, що для телемагазину цілком природно. Ну і що він мав сказати? Що хтось, чию зовнішність він не запам’ятав, стояв у магазині та здавався підозрілим? І отримати за це купу неприємностей?
— Ні, — відповів Карл, — я не бачив, щоб хто-небудь креслив по екрану.
Поліцейський щось пробурмотів.
— Харрі... — Хлопчисько потягнув поліцейського за рукав. — Уже п’ята година.
Поліцейський завмер і подивився на годинник.
— Беато, — звернувся він до жінки. — Знайшла що-небудь?
— Говорити поки що рано, — обернулася вона до нього. — Слідів тут вистачає, але він креслив так, що складно знайти цілий відбиток пальця.
— Подзвониш.
Дзвоник дзвякнув знову. Карл і жінка із залізною валізою залишилися самі.
Він присунув було до себе Лізу з Тьонсберга, але передумав. Поклав журнал на стіл фотографією вниз і підійшов до жінки з поліції. Та маленькою щіточкою акуратно збирала з телевізора пил. Тепер і він побачив накреслену на екрані фігуру. Не дивно, що вона збереглася досі: Карл нечасто утрудняв себе прибиранням.
— Що означає цей символ? — запитав він.
— Не знаю, — відгукнулася жінка. — Знаю тільки, як він називається.
— Як?
— «Марин хрест».
Розділ 20. Середа. Зведення соборів
Харрі й Олег зустріли Ракель біля воріт Фрогнербада. Вона підбігла до Олега й, обійнявши його, кинула на Харрі сердитий погляд.
— Де ти був? Що сталося? — прошепотіла вона.
Харрі стояв, безсило опустивши руки, й переминався з ноги на ногу. Він знав, що може їй відповісти, де він був, — рятував чужі життя. Але це було б неправдою. А правдою було те, що з ним сталося — причому давно. Він завжди займався своїми й тільки своїми справами, полишаючи іншим розсьорбувати наслідки. Так завжди було й буде, і те, що він попутно рятує життя, — всього лише побічний ефект.
Замість цього він сказав:
— Я втомився. — Це принаймні була правда.
— Ми їздили туди, де побував серійний убивця! — радісно видав Олег, але тут же замовк, упіймавши скептичний мамин погляд.
— Загалом... — почав Харрі.
— Ні! — перебила його Ракель. — Навіть не намагайся!
Харрі знизав плечима й сумно всміхнувся Олегу:
— Дозвольте мені хоч би довезти вас додому.
Відповідь він знав заздалегідь.
Він стояв і проводжав їх поглядом. Ракель ішла швидко й рішуче, а Олег на півдорозі обернувся й помахав йому рукою. Харрі помахав йому у відповідь.
Очі боліли від сонця.
Їдальня в Головному управлінні розташована була на найвищому поверсі. Харрі прибув сюди просто з Фрогнербада і, проходячи порожніми коридорами сьомого поверху, зауважив, що Тома Волера теж немає на місці, хоча світло в кабінеті горить. Оглядівшись у дверях, Харрі помітив у їдальні тільки одного відвідувача, що сидів за столиком спиною до Харрі.
Він підійшов до стійки й подивився на телевізор, що висів у кутку. Показували розіграш лотереї. Харрі простежив за тим, як чергова куля котиться по жолобу, потім звук зробили тихішим, але він почув, як жіночий голос оголосив: «П’ять. Цифра п’ять». Комусь поталанило.
Загуркотів відсовуваний стілець.
— Привіт, Харрі. Вони вже зачинили, — пролунав голос Тома.
— Знаю, — відповів Харрі. — Вирішив зайти покурити. — Він кивнув на відкритий майданчик на даху, що цілий рік слугував їм курилкою.
Краєвид звідти відкривався чудовий, але повітря було таким жарким і задушливим, як і внизу, на вулиці. Косі промені призахідного сонця прошивали місто й тонули у Бйорвіку — районі, який готувався змінити звичні шосе, склади та порожні будинки на оперу, готелі й елітне житло. Багатство збиралося підім’яти під себе все місто. Харрі згадався сюжет про африканського сома — велику чорну рибу, якій у посуху не вистачає розуму перебратись у глибші водоймища, і її ловлять руками в смердючих калюжах, які поступово висихають. Будівництво вже почалося: на тлі західного неба височіли жираф’ячі силуети баштових кранів.
— Буде просто супер! — Том підійшов зовсім нечутно.
— Подивимось. — Харрі затягнувся сигаретою. Він не зовсім розумів, про що йдеться.
— Тобі сподобається, — запевнив Волер. — Головне — звикнути.
Харрі уявив собі, як у брудному, пересохлому водоймищі соми б’ють хвостами, беззвучно роззявляють роти, намагаючись звикнути жити без води.
— Мені потрібна відповідь, Харрі, треба знати: з нами ти чи ні.
Захлинутися повітрям... Мабуть, що така смерть для сома не гірша за інші. Захлинутися — це навіть відносно зручно.
— Дзвонила Беата, — повідомив Харрі. — Вона перевірила відбитки пальців у телемагазині. Немає жодного чіткого, а власник магазину нічого не пам’ятає.
— Шкода. Еуне каже, в Швеції до забудькуватих свідків застосовують гіпноз. Треба б узяти на озброєння.
— Треба б.
— Після обіду прийшли цікаві результати від патологоанатомів про Каміллу Луен.
— Гм?
— Виявляється, вона була вагітна. Другий місяць. Але ніхто зі знайомих, кого ми допитали, не здогадується, від кого могла бути дитина. Навряд чи це має відношення до вбивства, але інформація цікава.
— Гм...
Вони постояли мовчки. Волер підійшов до перил, обіперся ліктем.
— Харрі, я знаю, що ти мене не любиш. Я й не прошу мене любити. Але якщо вже ми працюємо разом, треба більше довіряти один одному, бути більш відкритими...
— Відкритими, кажеш?
— Так. Здивований?
— Трохи.
Том Волер посміхнувся:
— А ти спробуй. Що ти хотів би знати про мене? Запитуй про що завгодно.
Харрі подумав, а потім сказав:
— Добре. Я хотів би знати, що примушує твої шестерні працювати.
— Тобто?
— Тобто що примушує тебе прокидатися вранці й робити те, що ти робиш? Навіщо все це? Яка у тебе мета?
— Я зрозумів. — Тепер настав час замислитися Тому. Він довго мовчав, потім указав на крани. — Бачиш їх? Мій прапрадід приїхав сюди з Шотландії. Всім його багатством були шість сатерлендських овець і лист із абердинського цеху мулярів. Цього вистачило, щоб його прийняли у цех в Осло. Він брав участь у спорудженні будинків уздовж Акерсельви і східніше вздовж залізниці. Вони стоять і досі. Його справу продовжували діти. Потім — онуки. Так черга дійшла до мого батька. Прадід узяв норвезьке прізвище, але, коли ми переїхали в західну частину міста, батько змінив його на колишнє — Волер. Wall — стіна. Звучить, може, і не занадто гордо, але батько вважав, що для майбутнього судді воно підходить більше, ніж Андерсен.