Выбрать главу

Харрі здивовано подивився на Волера:

— Тож ти збирався стати суддею?

— Так, коли вступав на юридичний, і став би, коли б не випадок.

— Який випадок?

Волер знизав плечима:

— Нещасний. На виробництві. Батько загинув. І ось що дивно: коли помирає батько, розумієш: дороги в житті ти вибирав не для себе, а для нього. І я зрозумів, що з іншими студентами на юридичному не маю нічого спільного. Я був наївним ідеалістом. Вірив, що ми високо нестимемо прапор справедливості й створюватимемо сучасну правову державу. А з’ясувалося, що більшості просто потрібен ступінь і місце, на якому можна заробляти достатньо, щоб подобатися дівчаткам в Уллерні. А, та що я тобі говорю, ти ж і сам вчився на юриста...

Харрі кивнув.

— Напевно, у мене це в крові, — сказав Волер. — Я завжди любив будувати. Що-небудь велике. Коли я був іще зовсім маленьким, то будував із конструктора величезні замки — набагато більші, ніж у інших дітей. А на юридичному зрозумів, що я інший, не такий, як ці людці з дрібними нікчемними думками, і через два місяці після похорону пішов вступати до поліцейської академії.

— І став кращим із випуску, якщо вірити чуткам.

— Одним із кращих.

— Що ж, у поліції в тебе вийшло побудувати свій замок?

— Ні, Харрі, не вийшло. Ні в кого не виходить. У дитин­стві, щоб мої будівлі були вищі, я віднімав деталі кон­структора в інших. Усе питання в тому, що ти хочеш побудувати. Жалюгідну маленьку халупу для жалюгідного маленького життя — чи театри та собори, величні будівлі, які розбурхують уяву, примушуючи тягнутися до величного. — Волер провів рукою по перилах. — Зводити собори — це покликання, Харрі. В Італії мулярів, загиблих при їх будівництві, шанували як мучеників. Хоча споруджували собори на благо людству, всі до єдиного вони стоять на людських кістках і крові — так говорив мій дід. І так буде завжди. На крові моєї сім’ї стоїть не одна будівля, яку видно звідси. А мені хочеться більшої справедливості. Для всіх. І я використовуватиму ті будівельні матеріали, які визнаю потрібними.

Харрі подивився на вогник своєї сигарети:

— І я теж будівельний матеріал?

Волер посміхнувся:

— Можна було б висловитися делікатніше, але моя відповідь — так. Якщо тобі подобається. У мене є варіанти... — Він не договорив, але Харрі здогадувався про продовження: «...а в тебе — немає».

Глибоко затягнувшись, він тихо запитав:

— А якщо я погоджуся?

Волер звів брову і допитливо подивився на Харрі. Потім відповів:

— Отримаєш перше завдання, яке виконаєш самостійно, не ставлячи запитань. Усі до тебе проходили через це. Ви­пробування на вірність.

— І в чому воно полягає?

— З часом про все дізнаєшся, але доведеться спалити деякі мости.

— Чи означає це порушення норвезьких законів?

— Ясна річ.

— Ага, — сказав Харрі. — Аби у вас щось проти мене було й не виникало спокуси вас виказати.

— Я сказав би це інакше, але суть ти вловив.

— А про що мова? Про контрабанду?

— Зараз я тобі відповісти не можу.

— А звідки тобі знати, раптом я кріт із ОСО?

Волер перегнувся через перила і показав униз:

— Бачиш її, Харрі?

Харрі підійшов до краю майданчика і поглянув на парк. На зеленій траві ще лежали ті, що засмагають.

— У жовтому купальнику, — підказав Волер. — Гарний колір, правда ж?

Усередині в Харрі скрутило, і він різко випростався.

— Ти про нас погано думаєш, — сказав Волер, продовжуючи дивитися вниз. — Ми стежимо за тими, хто по­трібний нашій команді. Вона добре тримається, Харрі, але треба їй те саме, що й більшості жінок. Чоловіча турбота, увага. А часу в тебе небагато: такі дами недовго бувають самотніми.

Харрі впустив сигарету, і та полетіла вниз, позначаючи свій шлях шлейфом іскор.

— Учора по всій Східній Норвегії передавали пожежне попередження, — зауважив Волер.

Харрі не відповів, тільки здригнувся, коли співрозмовник поклав руку йому на плече.

— Щоб показати нашу добру волю, я даю тобі два дні. Якщо за цей час відповіді від тебе не буде, пропозиція втрачає силу.

Холе глитнув раз, удруге, намагаючись вимовити одне тільки слово. Але язик не слухався, у роті пересохло гірше, ніж при африканській посусі.

Нарешті у нього вийшло.

— Спасибі.

Беаті Льонн робота подобалася. Подобалася рутина і надійна розміреність. Вона знала, що талановита, і знала, що це знає вся служба криміналістичної експертизи на Кйольберггате, будинок 21. Робота була єдиною важливою складовою її життя — заради неї вона і вставала вранці. Все інше просто заповнювало перерви.

Їй належав верхній поверх будинку в Уппсалі, де вона жила з мамою. Вони прекрасно ладнали одна з одною, а вже батько, поки був живий, і зовсім дрижав над Беатою. Напевно, тому вона і ступила на його стежку — пішла в поліцію. Хобі у неї не було. Хоча вона зустрічалася зі слідчим Халворсеном, сусідом Харрі по кабінету, в неї не було ніякої впевненості в майбутньому їхніх стосунків. У журналі «Вона», щоправда, писали, що такі сумніви природні, тому все ж варто піти на ризик. Але ризик і сумніви Беата не любила. Вона любила свою роботу.

Підлітком вона червоніла від самої думки про те, що хтось про неї думає, і здебільшого шукала різні способи сховатися. Червоніла вона, як і раніше, зате тепер їй було куди сховатися — за брудні цегляні стіни служби експертизи, де годинами можна було в тиші та спокої вивчати відбитки пальців і сліди взуття, звіти з балістики та зіставлення голосів, відеозаписи, аналізи ДНК, крові та фрагменти тканин — нескінченні докази, за допомогою яких розплутувалися складні та гучні справи. Беата зрозуміла, що в її роботі небезпек не так уже багато. Головне — говорити голосно й чітко, прагнути не червоніти, не втрачати обличчя й не соромитися невідомо чому. Кабінет на Кйольберггате став її фортецею, а уніформа — обладунками.

Було вже пів на першу ночі, коли телефонний дзвінок одірвав її від лабораторних звітів по пальцю Лісбет Барлі. На екрані телефону висвітилося «невідомий номер», і серце скажено забилось. Аби тільки не він!

— Беата Льонн.

Він! Його слова звучали, немов різкі удари.

— Чому ти не подзвонила мені щодо відбитків?

Вона на секунду затримала дихання. Потім відповіла:

— Харрі сказав, що передасть тобі.

— Спасибі, передав. Наступного разу інформуй у першу чергу мене. Ясно?

До горла підкотив клубок — Беата не знала, від страху чи від злості.

— Добре.

— Ти ще що-небудь говорила йому, чого не говорила мені?

— Ні. Хіба що про результати дослідження речовини, яку ми виявили під нігтем присланого пальця.

— У Лісбет Барлі? І що ви там знайшли?

— Екскременти.

— Що?

— Лайно! — у роздратуванні підвищила вона голос.

— Мерсі, я в курсі, що таке екскременти. Є припущення, звідки вони?

— Так, — коротко відповіла Беата.

Не дочекавшись продовження, він сказав:

— Поставлю питання інакше. Чиї вони?

— Напевно не знаю, але можу припустити.

— Ах, будьте такі ласкаві...

— У них знайдена кров — імовірно, людина хвора на геморой. Третя група крові. Зустрічається лише у семи відсотків населення. Віллі Барлі зареєстрований як донор. І у нього...

— Ясно. Так який ти робиш висновок?

— Не знаю, — поспішила відповісти Беата.

— Але ти ж знаєш, що анус — ерогенна зона? Чуєш, Беато? Як у жінок, так і у чоловіків. Чи забула?

Беата заплющила очі. Аби він не почав знову. Не треба. Усе давно минуло, і вона вже почала забувати, витісняти це з пам’яті. Але його голос був твердим і гладеньким, як зміїна шкіра.

— Ти вмієш прикидатися дуже правильною дівчинкою, Беато. Мені це подобається. І подобалося, коли ти удавала, що тобі цього не хочеться.