«Ніхто нічого не знає», — подумки переконувала себе вона.
— А у Халворсена так само добре виходить? — вів далі Волер.
— Усе, бувай, — сказала Беата.
У вухах пролунав його сміх. І тоді Беата зрозуміла: сховатися нíкуди і дістати її можуть усюди. Як це сталося з тими трьома жінками, які почувалися в цілковитій безпеці. Тому що немає на світі ні міцних фортець, ні надійних обладунків.
Ейстейн сидів у таксі на Тересес-гате і слухав «Роллінґ Стоунз», коли раптом задзеленчав телефон.
— Таксі Осло, — сказав він в трубку.
— Привіт, Ейстейне. Це Харрі. У тебе в машині хто-небудь є?
— Тільки Мік і Кіт.
— Хто?
— Краща група у світі.
— Ейстейне!
— Га?
— «Стоунз» не краща група у світі. Та і пісню «Wild Horses» написали не Кіт з Міком, а Грем Парсонс.
— Усе це плітки, і ти це знаєш. Бувай...
— Алло? Ейстейне?!
— Скажи мені що-небудь хороше. Швидко.
— «Under My Thumb» дійсно непогана пісня. І в «Exile On Main Street» є цікаві моменти.
— Добре. Чого хотів?
— Допомога потрібна.
— Надворі третя година ночі. Може, поспиш?
— Не можу, — сказав Харрі. — Варто заплющити очі, й одразу так моторошно стає...
— Той самий кошмар, що і раніше?
— Кіно з пекла — повтор на замовлення глядачів.
— Про ліфт?
— Про ліфт. І я щоразу божеволію. Як скоро ти зможеш під’їхати?
— Ох, не подобається мені це, Харрі.
— Коли?
Ейстейн зітхнув:
— Почекай хвилин шість.
Коли Ейстейн піднімався по сходах, Харрі вже натягнув джинси і чекав його в дверях.
Вони сіли у вітальні. Світла не вмикали.
— Пиво буде? — Ейстейн зняв бейсболку з написом «Playstation» і зачесав назад рідкі пітні патли.
Харрі похитав головою.
— Тоді ось, — сказав Ейстейн і поставив на стіл чорну тубу, схожу на футляр із-під фотоплівки. — Тримай. Флуніпам. Вирубує з гарантією. Однієї пігулки аж надто стане.
Харрі уважно подивився на циліндрик, потім сказав:
— Я покликав тебе не для цього, Ейстейне.
— Справді?
— Справді. Мені хочеться дізнатися про зламування кодів. Як це робиться?
— Ти про хакерів? — Ейстейн був вельми здивований. — Збираєшся зламати пароль?
— На кшталт того. Читав у газеті про маніяка? Мені здається, він залишає нам закодовані послання. — Харрі ввімкнув лампу. — Дивись.
Ейстейн подивився на аркуш паперу, який Харрі поклав на стіл, і здивувався:
— Зірка?
— Пентаграма. Цей символ він залишив двічі. Вперше вирізав на балці біля ліжка жертви, а вдруге — намалював на запорошеному екрані телевізора в магазині навпроти іншого місця злочину.
Ейстейн подивився на зірку і кивнув:
— І ти думаєш, я допоможу тобі розібратися, що це означає?
— Ні. — Харрі підпер підборіддя руками. — Але сподіваюся, ти розповіси мені про принципи розшифровування кодів.
— Харрі, я ж зламував математичні коди, а в людських — інший сенс, інша семантика. Я, наприклад, досі жодного разу правильно не вирахував, що мають на увазі жінки, коли говорять «ні».
— Уяви собі, що в нашому випадку задіяні й людська логіка, і деякий підтекст.
— Тоді це вже криптографія, тайнопис. Для цього, окрім логічного мислення, потрібне вміння задіювати підсвідомість та інтуїцію — все те, що ти знаєш, але не знаєш, що знаєш. Доведеться використовувати лінійне мислення й розпізнавання образів. Чув про Алана Тьюрінга?
— Ні.
— Цей англієць у війну розшифровував німецькі коди. Простіше кажучи, виграв Другу світову. Він говорив, що для розшифровування треба спочатку зрозуміти, в якому вимірі діє супротивник.
— Це як?
— Скажімо, так: цей рівень вищий за літери та цифри. Надмовний. І відповіді потрібно шукати не на питання «як», а на питання «навіщо». Зрозуміло?
— Ні.
— Ніхто не розуміє. Це, скоріше, особливий дар — на зразок ясновидіння.
— Припустимо, ми знаємо, навіщо. Що далі?
— Далі доведеться витратити силу-силенну часу. Комбінуй варіанти, поки не вмреш.
— Не можна мені вмирати. І сили-силенної часу немає в мене. Швидше можна?
— Тоді є тільки один відомий мені спосіб. Транс.
— Ну, зрозуміло, транс. Ось тепер усе зрозуміло.
— Я не жартую. Продовжуєш дивитися на інформацію, поки не позбуваєшся всіх думок. Однаково що перенавантажувати м’яз і викликати його спазм. Щось на зразок цього. У вісімдесят восьмому я чотири ночі підряд зламував систему рахунків Данського банку. На голому ентузіазмі та краплиночці ЛСД. Вийде підсвідомо зламати код — вважай себе королем. А якщо не вийде...
— То що?
Ейстейн засміявся:
— Потрапиш у психлікарню. Там повно таких, як я.
— Транс, кажеш?
— Ага. Транс. Інтуїція. Можливо, трохи фармацевтичної допомоги...
Харрі взяв зі столу чорний циліндрик і підніс до очей:
— А знаєш що, Ейстейне?
— Що?
Він кинув тубу через стіл, і Ейстейн вправно впіймав її.
— Я пожартував щодо «Under My Thumb».
Ейстейн поклав тубу на край столу і нагнувся зав’язати шнурки на старих, страшенно брудних лижних черевиках «Пума».
— Та знаю. Як там Ракель? — запитав він.
Харрі знизав плечима.
— Ти від цього такий сумний?
— Можливо, — відповів Харрі. — Мені тут запропонували роботу, і не знаю, чи зможу я відмовитися.
— Значить, це явно не робота таксиста. Або пропонував не мій шеф.
Харрі всміхнувся.
— Вибач, але з мене поганий порадник у питанні працевлаштування. — Ейстейн підвівся. — Флуніпам залишаю тут. Роби як знаєш.
Розділ 21. Четвер. Пігмаліон
Метрдотель з голови до ніг вивчив людину перед собою. За тридцять років роботи у нього виробився свого роду нюх на прикрості, а від цієї людини неприємностями тхнуло за версту. Не те щоб усяка неприємність була на шкоду — гостям Театрального кафе якраз не вистачало хорошого скандалу, але це має бути правильна неприємність. Наприклад, коли молодий артист із галереї співучо заявляє, що він із покоління нових талантів, а хороше вино можна пити й без багаторічної витримки. Чи колишній виконавець головних ролей із Національного театру проголошує, що нічого хорошого не може сказати про фінансиста за сусіднім столиком, хіба тільки те, що він гомосексуаліст і тому не схильний до розмноження. Ну а те, що зараз споглядав метрдотель, не обіцяло скандалу. Просто нудна неприємність: неоплачений рахунок, хропіння під столом або колотнеча. Спочатку він за зовнішніми ознаками (грубі чорні джинси, червоний ніс і голений череп) вважав його за п’яного робітника сцени, який зібрався у рідну пивничку. Але коли той запитав Віллі Барлі, виникла підозра, що це який-небудь помийний щур із журналістської пивниці під вуличним рестораном із промовистою назвою «Товчок». Метрдотель не відчував ніякої пошани до гризунів, які безпардонно тереблять те, що залишилося від бідолахи Барлі після зникнення його чарівної дружини.
— Ви впевнені, що зазначена людина тут? — запитав метрдотель.
Він розкрив книгу замовлень, хоча прекрасно знав, що Барлі, як завжди, прийшов рівно о десятій і сів за свій звичайний столик на заскленій веранді, звідки було видно Стортінгсгате. Дивним було те, що привітний продюсер уперше зрадив себе і прийшов у четвер. У метрдотеля навіть виникли серйозні побоювання щодо його психічного здоров’я.
— Не треба утруднятись, я його бачу, — заявив чоловік і зник усередині.
Метрдотель зітхнув і подивився на інший бік вулиці. Так, підстави побоюватися за психіку Барлі були: поставити влітку мюзикл у поважному Національному театрі. О Господи...
Потрібну людину Харрі впізнав по копиці волосся, але, підійшовши ближче, почав сумніватися.
— Барлі?
— Харрі! — Погляд просвітлів, але тут же знову згас.
Віллі Барлі змарнів. Шкіра, всього кілька днів тому свіжа та засмагла, тепер мала вигляд мертвої, ніби хтось посипав її білою пудрою. Усе тіло немов зіщулилося — навіть широкі плечі здавалися вужчими.