Минуло всього декілька секунд.
Потім вона глибоко і спокійно вдихнула. Вона переживе. Вони переживуть. Принаймні це пояснює, чому він не розводиться про те, як заробляє такі гроші, вже напевно, чималі. У неї в голові промайнуло питання: «Хіба я не заробляла стільки ж?»
Вона зібралася з духом.
Чогось вона не знала. Чогось і не мусила знати.
Вона закрила валізу і обнулила кодовий замок. Послухала під дверима, обережно відчинила їх і прокралася всередину. На ліжко з коридору впав прямокутник світла. Якби вона перед тим, як зачинити двері, поглянула в дзеркало, побачила б, що одне око у нього розплющене.
Але вона була занадто зайнята своїми думками. Вірніше, однією думкою, яку обмірковувала знову і знову, лежачи і прислухаючись до шуму вулиці, криків із зоологічного саду і його глибокого рівного дихання: «З цієї миті важливе тільки майбутнє».
Крик. Дзенькіт пляшки, що розбивається об тротуар. Хрипкий сміх. Лайка. Хтось утікає по Софієсгате у бік стадіону «Бішлет».
Харрі дививсь у стелю і слухав нічну вулицю. Три години він проспав без сновидінь, прокинувся і почав думати. Про трьох жінок, два місця злочинів і одного чоловіка, який запропонував непогану ціну за його душу. Він намагався відшукати в цьому систему. Дешифрувати код. Побачити загальну картину. Зрозуміти те, що Ейстейн називав особливим виміром: не як, а навіщо.
Навіщо перевдягатися велокур’єром і вбивати двох, а скоріше за все, трьох жінок? Навіщо вибирати такі місця, де вбивати найважче? Навіщо залишати послання? І якщо за кожним убивством стоїть сексуальна підоснова, чому ні на тілі Камілли Луен, ні на тілі Барбари Свендсен не виявлено слідів насильства?
У Харрі розболілася голова. Він відкинув підковдру і перевернувся на інший бік. Цифри електронного годинника горіли червоним, показуючи другу годину п’ятдесят одну хвилину. Останні питання Харрі поставив сам собі. Навіщо думати про душу, якщо це розбиває серце? Навіщо, власне, хвилюватися за систему, яка тебе ненавидить?
Він підвівся і вийшов на кухню. Подивився на шафку над мийкою. Відкрив кран, підставив під нього склянку і дав їй наповнитися по самі вінця. Потім висунув шухляду, де лежали столові прибори, і дістав звідти чорний циліндрик. Зняв кришку, висипав вміст на долоню. Від однієї пігулки він засне. Від двох і кількох скляночок «Джима Біма» йому знесе дах. Від трьох і вище — реакція непередбачувана.
Харрі широко розкрив рот, кинув туди три пігулки і запив склянкою теплої води.
Повернувшись у вітальню, він поставив платівку Дюка Еллінгтона, яку купив після того, як побачив сцену з Джином Хекменом у фільмі «Розмова», де той сидить у нічному автобусі, а за кадром звучить фортепіанна мелодія, в якій так і проглядає самотність.
Харрі сів у крісло.
— Я знаю тільки один спосіб, — сказав тоді Ейстейн.
Харрі почав згадувати все, що сталося з того дня, коли він пройшов повз «Андеруотер» по дорозі до вказаного будинку по Уллеволсвейєн. П’ятниця. Саннергате. Середа. Площа Карла Бернера. Понеділок. Три жінки. Три відрізані пальці. З лівої руки. Три місця. Ніяких особняків — ні там, ні по сусідству. Старий багатоквартирний будинок початку століття. Ще один — приблизно тридцятих років. І офісна будівля сорокових. Ліфти. Скарре переговорив зі спеціалізованими магазинами для велосипедистів у Осло і окрузі. Вони сказали, що не можуть допомогти стосовно екіпіровки та жовтих костюмів, але через компанію «Фалькен» змогли принаймні дістати список тих, хто за останні місяці купував дорогі велосипеди, з тих, якими користуються велокур’єри.
Почалася дія ліків. Груба шерсть крісла приємно колола голі стегна та сідниці.
Жертви. Камілла, автор текстів у рекламному агентстві, незаміжня, двадцять вісім років, брюнетка, схильна до повноти. Лісбет, співачка, заміжня, тридцять три роки, блондинка, худорлява. Барбара, черговий адміністратор, двадцять вісім років, живе з батьками, шатенка. Зовнішність усіх трьох приваблива, але не помітна. Час убивства. Якщо припустити, що Лісбет убили відразу ж, убивства відбуваються не у вихідні. Раннього вечора, відразу ж після закінчення робочого дня.
Дюк Еллінгтон грав, і в голові Холе неначе звучали десятки мотивів, в яких слід було розібратися, але він змусив себе відключитися і почав програвати тільки необхідні.
Харрі не ліз у минуле жертв, не розмовляв із рідними і близькими та доповіді переглядав лише мигцем, не знаходячи в них нічого цікавого. Відповіді були не там. Не важливо, ким були жертви, важливо, чим вони були, що символізували. Для цього вбивці жертви не більше, ніж зовнішня деталь, випадково вибрана з навколишньої дійсності. Знайти символи. Побачити схему.
Тепер пігулки почали діяти на повну силу. Здавалося, ніби він прийняв не снодійне, а галюциноген. Ланцюг міркувань поступився місцем окремим думкам: він немов поплив униз за течією, не в змозі керувати рухом. Час пульсував, немов зростаючий всесвіт. Коли він прийшов до тями, навкруги було тихо. І тільки програвач, догравши пластинку до кінця, тихо скріб етикетку.
Він повернувся в спальню і, схрестивши ноги, сів на ліжку та почав дивитися на пентаграму. У якусь мить вона почала танцювати розмиваючись. Він заплющив очі. Головне — сфокусувати погляд.
Удосвіта Харрі немов не було. Тобто він усе чув і бачив, але в той же час спав. Прокинувся він тому, що на сходи перед дверима шльопнувся свіжий випуск «Афтенпостен». Він знову подивився на пентаграму. Вона більше не танцювала.
Ніщо більше не танцювало — все стало на свої місця. Харрі побачив загальну картину.
На цій картині був безпорадний чоловік у безнадійному пошуку істинного почуття. Наївний ідіот, який вірить у те, що у світі існує любов, існують ті, хто любить, існують питання та відповіді. На цій картині був Харрі Холе. У нападі люті він стукнувся лобом у саму середину зірки на стіні. З очей бризнули іскри, і він безпорадно осів на ліжко. Погляд упав на годинник: за п’ять хвилин шоста. Підковдра, здавалось, обпалювала і була наскрізь мокрою.
Потім хтось немовби натиснув на вимикач, і Харрі вирубався.
Вона налила йому кави. Він пробурмотів: «Danke», продовжуючи перегортати номер «Обсервера», куплений, як завжди, в готелі на розі вулиці разом зі свіжими круасанами, які випікав місцевий кондитер Глинка. Вона ніколи не була за кордоном (хіба що в Словаччині — хіба ж це закордон!), але він запевняв, що тепер Прага ні в чому не поступається іншим європейським мегаполісам. Колись їй хотілося подорожувати. До того як вони зустрілися, в неї закохався один
американський підприємець, що приїхав у Чехію у справах. Її зняли йому в подарунок празькі колеги по фармацевтичній промисловості. Американець виявився милим, безневинним товстуном, який обіцяв їй усе на світі, якщо тільки вона поїде з ним у Лос-Анджелес. Ясна річ, вона погодилась. Але варто було розповісти про це Томасу — її зведеному братові та сутенерові, — як той попрямував просто в номер до американця і пригрозив ножем. Наступного дня підприємець виїхав, і вона більше ніколи його не бачила. А через чотири дні, коли вона сиділа і хвилюючись пила вино в барі на Вацлавській площі, з’явився інший чоловік. Із глибини залу він спостерігав, як вона відшиває одного за іншим приставучих чоловіків. «Саме тоді я в тебе й закохався», — завжди говорив він. Не через те, що вона подобалась іншим, а через ту постійність, із якою вона відкидала їхні загравання, через непідробну чистоту й непорочність. Він говорив, що і зараз залишилися люди, які це цінують.
Того разу вона дозволила йому почастувати її вином, подякувала й пішла додому сама.
А наступного дня він подзвонив у двері її крихітної квартирки в Страшніце. Він так і не розкрив секрет, як тоді знайшов її адресу. Але в ту мить життя з сірого кольору перефарбувалося в рожевий — до неї прийшло щастя і відтоді не покидало її.
Він перегортав газету, й аркуші хрускотіли в його руках.
Адже абсолютно ясно: такого в її житті більше не буде. Коли б не той пістолет у його валізі!..