— Дуже потрібно, — повідомив Харрі, висмикнув проектор із розетки і відволік його із залу під здивоване кліпання очей Іварссона.
Повернувшись у кабінет, Харрі вставив слайд у проектор, спрямував прямокутник світла на мапу і вимкнув верхню лампу. Деякий час він пихкаючи порпався в темному кабінеті, поправляючи слайд, настроюючи дальність проектора і намагаючись правильно сфокусувати чорну тінь од зірки.
Вийшло. Він подивився на мапу, обвів два будинки колами і зробив два телефонні дзвінки.
Тепер він був готовий.
На початку другої Б’ярне Мьоллер, Беата Льонн, Том Волер і Столе Еуне тихенько сиділи в тісному кабінеті Харрі та Халворсена. Стільців, ясна річ, не вистачило — довелося позичати у сусідів. Сам Харрі примостився на краєчку письмового столу.
— Ось код, — повідомив він. — Дуже простий. Спільне в злочинах треба було відшукати вже давно. Вбивця повідомляв про це мало не відкритим текстом. Це цифра.
Усі подивилися на нього.
— П’ять, — оголосив Харрі.
— П’ять?
— Так, цифра п’ять. — Він обвів поглядом чотири нерозуміючі обличчя.
І тут сталося те, що іноді (а останнім часом усе частіше) траплялося з ним після тривалих пиятик. Без жодного попередження земля пропала з-під ніг — йому здалося, він падає. Дійсність вивернулася. В одну мить зникли четверо колег у його кабінеті, пропала справа про вбивства, не стало жаркого літнього дня в Осло. Мовби ніколи не існувало людей на ім’я Ракель і Олег. Потім дійсність повернулась. Але Харрі знав, що за таким нападом паніки можуть статись інші, й висить він на кінчиках пальців над безоднею.
Він підняв кухоль кави і повільно відпив із нього, поступово приходячи до тями. Як тільки кухоль стукнеться об стіл, пора повертатися в реальність, вирішив Харрі. Він поставив його назад. Денце легенько стукнуло.
— Перше питання, — сказав він. — Убивця позначає всі жертви діамантами. Скільки у них кутів?
— П’ять, — відповів Мьоллер.
— Друге питання. У кожної жертви він відрізує по пальцю з лівої руки. Скільки пальців на одній руці? Третє питання. Вбивство і зникнення сталися одне за одним протягом трьох тижнів: відповідно в п’ятницю, середу та понеділок. Скільки днів у кожному проміжку?
На секунду стало тихо.
— П’ять, — відповів Волер.
— А час убивства?
Еуне відкашлявся:
— Близько п’ятої.
— П’яте і останнє питання. Здається, що адреси жертв вибрані випадково, але одне їх об’єднує. Що, Беато?
Та примружилася:
— П’ять?
Харрі спіймав чотири порожні погляди.
— Чорт забирай... — Беата осіклась і почервоніла. — Даруйте, я хотіла сказати: п’ятий поверх. Усі жертви були на п’ятому поверсі.
— Саме так.
Харрі попрямував до вимикача. Обличчя всіх просвітліли.
— П’ять! — Мьоллер виплюнув це слово, ніби воно палило йому язик.
Коли Харрі вимкнув світло, в кабінеті стало абсолютно темно, і тільки по голосу присутні визначали, куди він рухається.
— Число п’ять використовується в багатьох ритуалах. У чорній магії, знахарських обрядах, сатанізмі. Але це ж число шанується і світовими релігіями. П’ять ран, нанесених Христу. П’ять стовпів. П’ять намазів в ісламі. У деяких письмових джерелах п’ять називають числом людини, оскільки у нас п’ять почуттів і п’ять періодів у житті.
Клацання — і несподівано перед ними в пітьмі матеріалізувалося світне бліде обличчя з глибокими темними очницями та п’ятикутною зіркою в лобі. Обличчя тихо просопіло:
— перепрошую... — Харрі покрутив лампу проектора і спрямував її зі свого обличчя на білу стіну. — Перед вами пентаграма, або «марин хрест», який ми бачили поряд із Каміллою Луен і Барбарою Свендсен. Фігуру побудовано на золотому перетині. Як, кажете, його розрахували, Еуне?
— Уявлення не маю, — пирхнув психолог. — Ненавиджу точні науки.
— Я теж, — сказав Харрі. — Я намалював її за допомогою транспортира — нам цього вистачає.
— Нам вистачає? — перепитав здивований Мьоллер.
— Досі я демонстрував тільки збіг чисел, що можна списати на випадковість. А тепер — доказ, що це не випадковість.
Харрі повернув проектор так, що яскравий чотирикутник із зіркою опинився на мапі. Він іще настроював яскравість, а його слухачі вже з хвилюванням затамували подих.
— Три місця злочину розташовано по колу, центр якого збігається з центром Осло, — вів далі він. — Крім того, один від одного вони розташовані через сімдесят два градуси. Як видно на цій схемі, місця злочину розташовані...
— ...на кінцях зірки, — прошепотіла Беата.
— Господи! — скрикнув приголомшений Мьоллер. — Хочеш сказати, він дав нам...
— Так, провідну зірку, — закінчив Харрі. — Код, який говорить нам про п’ять убивств, три з яких уже здійснені, а два — ще ні. І за кодом вони стануться тут і тут. — Харрі вказав на будинки, обведені на мапі колами.
— І ми знаємо, коли, — сказав Том Волер.
Харрі кивнув.
— Господи! — знову вигукнув Мьоллер. — П’ять днів між убивствами, це означає...
— У суботу, — підказала Беата.
— Завтра, — додав Еуне.
— Господи! — утретє мовив Мьоллер. Звернення прозвучало дуже щиро.
Розповідь Харрі тривала, іноді уриваючись тривожними голосами інших. Тим часом сонце креслило у блідому небі високу літню параболу над сонними білими вітрилами, які робили нерішучі спроби повернутися додому. Пластиковий пакет із «Рімі», який злетів у повітря, пропливав над клубком в’юнистих вулиць Бйорвіка. На будмайданчику, на місці майбутньої Опери, скорчившись, немов гепард над здобиччю, працював хлопчина. Він уже заробив мозолі й тепер заробляв що-небудь страшніше. Треба поквапитися, поки не приспіли гієни.
— Стривай, — сказав Том Волер. — Звідки вбивці було знати, що Лісбет Барлі живе на п’ятому поверсі, якщо він очікував її на вулиці?
— Не на вулиці, — виправила його Беата, — а на сходах. За словами Барлі, вхідні двері в будинку зачиняються погано. Ми перевірили — все вірно. Він дивився на ліфт: хто спускається з п’ятого. А якщо чув кроки, ховався на сходах у підвал.
— Відмінно, Беато, — похвалив Харрі. — Далі?
— Він вийшов за нею на вулицю і... Ні, занадто великий ризик. Він зупинив її, коли вона виходила з ліфта. Усипив хлороформом.
— Ні, — відрізав Волер. — Так теж ризиковано. У такому разі йому довелося б винести її в припаркований прямо перед будинком автомобіль, і, якби їх хто-небудь побачив, напевно запам’ятав би марку і номер.
— Ніякого хлороформу, — розсудив Мьоллер. — І автомобіль стояв віддалік. Він погрожував їй пістолетом і змусив іти перед собою, а на вулиці тримав зброю в кишені.
— Так або інакше, жертви вибрані випадково, — сказав Харрі. — Ключ у місці злочину. Якби на ліфті замість Лісбет Барлі з п’ятого поверху спустився її чоловік, жертвою став би він.
— Якщо все так, як ви говорите, стає ясно, чому на жертвах немає слідів статевого насильства, — зауважив Еуне. — Якщо вбивця...
— Злочинець.
— ...злочинець не вибирає жертв, значить, те, що всі вони молоді жінки, чиста випадковість. У такому разі жертви не виступають сексуальними мішенями. Він отримує задоволення від самого вбивства.
— А жіночий туалет? — запитала Беата. — Того разу вибір не був випадковим. Чи не природніше для чоловіка зайти в чоловічу вбиральню, якщо вже стать жертви його не цікавить? Тоді він не викликав би здивування тих, хто побачив би його на шляху туди або назад.
— Можливо, — погодився Харрі. — Але якщо він готувався так ґрунтовно, як ми вважаємо, то, очевидно, знав, що чоловіків у адвокатській конторі більше, ніж жінок. Розумієш?
Беата часто заморгала.
— Чудовий хід думок, Харрі, — сказав Волер. — У жіночому туалеті просто менший ризик, що йому і жертві хто-небудь перешкодить під час ритуалу.
На годиннику — восьма хвилина по третій. Нарешті в розмову вклинився Мьоллер:
— Добре, хлопці, досить про мертвих. Тепер поговорімо про тих, хто ще живий.