Сонце досягло вершини параболи й тепер котилося вниз, подовжуючи тіні у порожньому дворі школи в Тьоєн, де тишу порушували тільки удари футбольного м’яча об цегляну стінку. Повітря в кабінеті Харрі перетворилося на сироп-асорті з людського поту.
Промінь праворуч од того, що закінчувався на площі Карла Бернера, вказував на Еншьовеєн в районі Кампен. Харрі пояснив, що будівлю, на яку припадає вершина променя, було споруджено 1912 року, це була лікарня для туберкульозних хворих — «сухотний будинок» його називали, — а пізніше його пристосували під гуртожиток: спочатку для студентів кулінарного коледжу, через якийсь час — для студентів медичного коледжу, а зараз — просто для студентів.
Вершина останнього променя потрапляла на візерунок із чорних паралельних ліній.
— Це ж Центральний вокзал? — здивувався Мьоллер. — Адже там ніхто не живе!
— Ви впевнені? — Харрі ткнув у маленький чотирикутник на мапі.
— Напевно, депо...
— Ні, все вірно, — сказав Волер. — Там дійсно будинок. Ви хіба не помічали його, коли їздили потягом? Такий дивний цегляний будинок, навіть із садом...
— Ти маєш на увазі віллу Валле, — здогадався Еуне. — Будинок станційного доглядача. Так, я знаю. Думаю, там зараз офісна будівля.
Харрі похитав головою і сказав, що він перевірив: за цією адресою зареєстрований один мешканець — Олауг Сівертсен, пенсіонерка.
— Але ні в гуртожитку, ні в цьому будинку п’ятого поверху немає, — зауважив Харрі.
— Ви думаєте, це його зупинить? — запитав Волер, звертаючись до Еуне.
Той знизав плечима:
— Не думаю. Втім, розглядаючи деталі поведінки на рівні індивіда, ми ступаємо на хисткий ґрунт припущень.
— Ну що ж, — сказав Волер, — виходитимемо з того, що завтра він з’явиться в гуртожитку. І найліпше нам зустріти його у всеозброєнні. Згодні?
Усі за столом кивнули.
— Чудово, — вів далі він. — Я негайно дзвоню Сіверту Фалькейду із загону швидкого реагування і починаю опрацьовувати подробиці.
Харрі побачив у його очах вогник азарту. Він упізнавав Тома Волера. Активність. Хватка. Самозабуття. Це і є сіль поліцейської роботи.
— Тоді ми з Беатою вирушаємо на Швейгордс-гате, можливо, застанемо хазяйку.
— Будьте обережні, — підвищив голос Мьоллер, прагнучи заглушити човгання стільців. — Не можна допустити просочування інформації. Пам’ятайте, що сказав Еуне: ці хлопці люблять крутитися біля слідства.
Сонце сідало. Стовпчик термометра піднімався.
Розділ 24. П’ятниця. Отто Танген
Отто Танген перевернувся на бік. Через нічну спеку піт котився з нього градом, але прокинувся він не від цього.
Варто було потягнутися за телефоном, який дзеленчав, і ліжко загрозливо заскрипіло. Зламалося воно понад рік тому. Того разу Отто і Еуд Ріта з булочної вирішили на ньому поперекидатись, але неправильно розташувалися, не розрахувавши, що ліжко, можливо, було зроблене так, що могло розгойдуватись уподовж, але ніяк не впоперек.
Еуд Ріта була вагою з пушинку, але в Отто тієї весни були всі сто десять кіло, і ліжко з гуркотом розвалилось. Оскільки Еуд Ріта була знизу, Отто довелося везти її до лікарні — в Хьонефос — із переломом ключиці. Еуд Ріта була розлютована і пригрозила розповісти все Нільсу, своєму співмешканцеві й кращому (і єдиному) приятелеві Отто.
Нільс у той час важив сто п’ятнадцять і був добре відомий своєю добродушною вдачею. Отто сміявся до задишки, і відтоді щоразу, коли він заходив у булочну, Еуд Ріта злобливо дивилася на нього спідлоба, що не могло не засмучувати Отто: все-таки та ніч була для нього приємним спогадом. Останній раз, коли він займався сексом.
— Студія «Гаррі Кол», — прохрипів він у слухавку.
Свою фірму він назвав на честь персонажа Джина Хекмена у фільмі, який багато в чому визначив кар’єрний і життєвий шлях Отто. Це був фільм Копполи «Розмова», знятий ще 1974 року, про фахівця з прослуховування. Ніхто з вузького кола його знайомих не бачив цього фільму. Сам він дивився його тридцять вісім разів. У п’ятнадцять років, дізнавшись, які можливості відкриває нехитра техніка, він купив свій перший мікрофон, щоб підслуховувати розмови в батьківській спальні, а наступного дня вже почав складати на першу камеру.
Тепер йому було тридцять п’ять, і в нього були сотні мікрофонів, двадцять чотири камери й одинадцятирічний син від дами, з якою він провів дощову осінню ніч у своєму мікроавтобусі в Гейло. Він переконав її назвати хлопчика Джином. А щодо його самого вона не замислюючись сказала, що він куди сильніше любить свої мікрофони.
Але ж у нього дійсно чудова колекція трубкових мікрофонів «Нойман» 1950-х років і спрямованих мікрофонів «Оффскрін». Останні було спеціально виготовлено для військових відеокамер, за ними йому довелось їздити в США і купувати з-під поли. Тепер-то їх можна було без проблем замовити по Інтернету. Ну а гордість колекції становили три російські шпигунські мікрофони — кожний не більший за голівку шпильки. Марки на них не було. Він дістав їх на виставці у Відні. Окрім цього, в Отто була професійна студія спостереження. Таких у Норвегії — всього дві. Тому час від часу до нього зверталася по допомогу поліція, служба безпеки й навіть кілька разів — служба розвідки Міністерства оборони. Він із задоволенням працював би з ними частіше. Йому вже набридло встановлювати камери стеження в магазинчиках на кшталт «Севен-елевен» і «Відеонови» та навчати персонал, у якого бракувало розуму осягнути всю витонченість спостереження за людьми, що нічого не підозрюють. У цій галузі легше знайти братів по розуму в поліції та Міністерстві оборони. Але обслуговування студії «Гаррі Кол» коштувало грошей, і Отто все частіше доводилося слухати лекції про скорочення бюджету. Дешевше проникнути в сусідній будинок або квартиру із власним устаткуванням — у цьому, звичайно, їхня правда. Але іноді ніяких інших будинків поблизу не було, або робота вимагала якісного устаткування — тоді у «Гаррі Кол» дзвонив телефон. Як зараз.
Отто слухав. Здається, завдання було серйозним. Нестачі в житлі поряд із об’єктом не було, значить, ловлять велику рибу, а велика риба зараз одна.
— Кур’єр-убивця? — уточнив він, підводячись на ліжку з усією обережністю, щоб ліжко не розтягнулося на шпагаті.
Пора б уже його поміняти, але Отто постійно відкладав чи то з сентиментальності, чи то з економії. Він укотре вже пообіцяв собі незабаром завести нове солідне ліжко, можливо, навіть кругле, і ось тоді ще раз підкотитися до Еуд Ріти. Нільс нині важив сто тридцять і мав кепський вигляд.
— Справа термінова, — сказав Волер, не відповідаючи на запитання, що для Отто було позитивною відповіддю. — Мені треба, щоб до завтрашнього ранку все було встановлено.
Отто розреготався:
— Хочете, щоб я за одну ніч установив повне відеоспостереження та прослуховування всіх сходів, коридорів і ліфта в чотириповерховій будівлі? Це неможливо.
— Справа першорядної ваги, ми...
— Не-мож-ли-во! Розумієте? — Отто нервово засміявся, і ліжко під ним заходило ходором. — Якщо це настільки терміново, ми займемося цим на вихідних, Волере. У такому разі гарантую, що все буде готово до ранку понеділка.
— Ясно, — мовив Волер. — Вибач мою наївність.
Отто так хотілося виторгувати собі додаткові години роботи й позбутися поспіху, але він добре розбирався в інтонаціях клієнтів, тому відчув, що останню фразу інспектор вимовив якось не так.
— Добре-добре, можливо, домовимось. — Отто понишпорив під ліжком, але там були тільки ящики з-під пива та пилюка. — Тоді треба врахувати надбавку за нічний час і, звичайно, за вихідні.
Пиво! Може, купити ящик та запросити Еуд Ріту відсвяткувати закінчення справи? Або — якщо вона не погодиться — Нільса.
— Ще невеликий аванс за устаткування, яке мені самому доведеться орендувати. Адже у мене тут не все.
— Ясна річ, — погодився Волер. — Щось, очевидно, стоїть у Стейна Аструпа з Аскера.
Отто Танген ледве не впустив слухавку.
— Ой! — глумливо додав Волер. — Зачепив за болюче? Ти забув про щось розповісти? Часом, не про гостинці з Роттердама?