Ліжко з тріском розвалилося.
— З установкою тобі допоможуть наші співробітники, — вів далі Волер звичайним голосом. — Пхай тіло в брюки, бери свій диво-автобус, зустрічаємося в моєму кабінеті для ознайомлювальної бесіди та перегляду планів.
— Я... я...
— ...вельми вдячний? Чудово. Давні друзі знову працюють разом, вірно, Тангене? Якщо постаратися, зібратись і викластися по повній, усе буде чудово.
Розділ 25. П’ятниця. Глосолалія
— Це ви тут живете? — здивувався Харрі.
Здивувався він схожості настільки разючій, що, коли двері відчинилися, він здригнувся, побачивши її старе бліде обличчя. І очі. Такі ж спокійні, такі ж теплі. В першу чергу очі. Але ще голос, яким вона підтвердила, що вона і є Олауг Сівертсен.
— Поліція. — Харрі показав посвідчення.
— Он як? Сподіваюся, нічого такого не сталося?
Схрещення зморщок і складочок на її обличчі набуло стурбованого виразу. Харрі вона так нагадувала його бабусю, яка вічно піклувалася про інших.
— Ні, що ви, — автоматично збрехав він і підкріпив брехню кивком голови. — Можна увійти?
— Звичайно.
Вона відчинила двері й зробила крок убік. Харрі й Беата увійшли до будинку, де пахло зеленим милом і старим одягом. Ну, звичайно. Харрі заплющився, а коли розплющив очі, вона з напівусмішкою дивилася на нього. Харрі всміхнувся у відповідь. Вона ж не знала — він чекає, що старенька ось-ось обійме його, пошарпає за волосся і прошепотить, що дідусь у кімнаті чекає їх із сюрпризом.
Вона провела Харрі й Беату до вітальні, але там нікого не виявилося. Зате в кімнаті (вірніше, в кімнатах — їх було три в ряд) висіли кришталеві люстри та стояли масивні старовинні меблі. І меблі, і шпалери були чистими, але затертими — так зазвичай і буває в домі, де живе одна людина.
— Сідайте, — запросила вона. — Кави?
Це більше схоже на благання, ніж на пропозицію. Харрі стримано кашлянув, не знаючи, чи варто відразу розповідати, навіщо вони з’явилися.
— Було б здорово, — всміхнулася Беата.
Старенька всміхнулась їй у відповідь і зачовгала на кухню. Харрі з удячністю подивився на Беату.
— Вона схожа на... — почав було він.
— Розумію, — сказала Беата. — По тобі видно. Вона і мені нагадала бабусю.
Харрі гмикнув і подивився навкруги.
Сімейних фотографій було небагато. Серйозні обличчя на двох чорно-білих знімках — очевидно, довоєнних — і ще чотири фотографії одного і того ж хлопчика, зроблені в різні роки. На одній з них було прищувате юнацьке обличчя з модною — за мірками шістдесятих років — стрижкою, такими ж іграшковими оченятами, як і ті, що зустріли їх у дверях, та усмішкою — саме усмішкою, а не тією гримасою, яку постійно корчив Харрі, коли його в такому віці саджали перед об’єктивом.
Старенька повернулася з тацею, сівши, налила каву й запропонувала тістечка. Харрі дочекався, поки Беата подякує за двох, потім запитав:
— Фру Сівертсен, ви читали в газетах про вбивства молодих жінок в Осло?
Та похитала головою:
— Я про них знаю по заголовках, адже в «Афтенпостен» про це пишуть на першій сторінці, але я такі статті ніколи не читаю. — Вона всміхнулася, зморшки навколо очей зробилися глибшими. — І смію зауважити, я не «фру», а всього лише стара «фрьокен».
— Прошу вибачення, — я вирішив, що... — Харрі кивнув на фотографії.
— Так, — сказала вона. — Це мій синок.
Виникла пауза. Вітер доніс до них далекий гавкіт і металевий голос, який повідомляв, що потяг на Халден вирушає з сімнадцятої колії. Доніс і кинув перед фіранками біля відчинених балконних дверей.
— Вибачте. — Харрі взяв чашку, але згадав, навіщо прийшов, і поставив її назад. — У нас є підстави вважати, що вбивця жінок — серійний маніяк і однією з наступних жертв він вибере...
— Які чудові у вас тістечка, фрьокен Сівертсен. — Беата устряла несподівано, навіть не встигнувши як слід прожувати. Харрі здивовано подивився на неї. З боку балкона донісся шум потяга, що наближається.
— Вони куповані, — зніяковіло всміхнулася хазяйка.
— Я спробую почати ще раз, фрьокен Сівертсен, — зрозумівши, чому Беата перебила його, мовив Харрі. — По-перше, скажу: причин турбуватися немає, ситуація повністю під контролем. По-друге...
— Спасибі, — подякував Харрі, коли вони йшли вниз по Швейгордс-гате повз депо і низькі заводські будівлі, на тлі яких сад і вілла були схожі на оазис у чорній пустелі.
Беата всміхнулась і навіть не почервоніла.
— Просто подумала, що не варто ось так — обухом по голові. Є ж правило: треба походити навкруги. Подати речі не в такому похмурому світлі.
— Еге ж, чув про таке. — Харрі прикурив сигарету. — Ніколи у мене не виходило розмовляти з людьми. Ось слухати — інша річ. А може... — Він осікся.
— Що «може»?
— Може, я вже ні на що не придатний? Може, я вже працюю без віддачі? Може, треба зайнятися... чим-небудь іншим? Ти не проти сісти за кермо?
Він кинув їй ключі через дах машини.
Вона впіймала й подивилася на них із якимось здивованим виразом обличчя.
О восьмій годині в залі для нарад знову зібралася четвірка провідних слідчих і Еуне.
Харрі доповів про зустріч на віллі Балі й сказав, що Олауг Сівертсен поставилася до справи досить спокійно. Зрозуміло, вона злякалася, дізнавшись, що, можливо, потрапила в зону уваги серійного вбивці, але панікувати не стала.
— У Беати виникла думка: нехай вона деякий час поживе у сина, — додав Харрі. — Здається, думка здорова.
Волер похитав головою.
— Чому ні? — здивувався Харрі.
— Злочинець може спостерігати за майбутнім місцем злочину. Якщо ми почнемо щось там міняти, ризикуємо його злякати.
— Тобто ти пропонуєш використовувати стару, ні в чому не повинну жінку, як... як... приманку? — Беаті хотілося приховати свою злість, але обличчя спалахнуло рум’янцем.
Волер деякий час дивився на Беату, а вона дивилася на нього. Коли пауза затягнулася, Мьоллер уже розкрив було рота, аби сказати хоч що-небудь — не важливо, що і яким голосом, — але Волер його випередив:
— Головне для мене — спіймати цю людину, щоб усі могли спати спокійно. А за бабусею, наскільки мені відомо, прийдуть тільки наступного тижня.
Мьоллер розсміявся неприродно і голосно, потім, відчувши цю неприродність, іще голосніше.
— Однаково вона нікуди не поїде, — сказав Харрі. — Її син давно живе десь за кордоном.
— От і добре, — відповів на це Волер. — Щодо гуртожитку, він майже порожній, як завжди в канікулярний час. Ми переговорили з тими, що залишились, і попросили їх завтра бути вдома. Зайвої інформації давати не стали, сказали, що хочемо спіймати квартирного злодія на місці злочину. Всю апаратуру спостереження встановимо вночі. Сподіваюся, в цей час наш злочинець спить.
— А загін швидкого реагування? — запитав Мьоллер.
Волер посміхнувся:
— Радіють.
Харрі виглянув у вікно, намагаючись згадати, як це — радіти.
Коли Мьоллер завершив нараду, Харрі зазначив подумки, що плями поту під пахвами в Еуне за контурами почали нагадувати Республіку Сомалі.
Вони залишились утрьох. Мьоллер дістав із холодильника чотири пляшки «Карлсберга». Еуне радісно кивнув, Харрі коротко хитнув головою.
— Навіщо він дає нам ключ до коду, щоб ми змогли розгадати його наступний крок? — запитав Мьоллер, відкриваючи пляшки.
— Він намагається розповісти нам, як його спіймати, — відповів Харрі, відчиняючи вікно.
З вулиці тут же увірвалася мошва-одноденка, що відчайдушно прагнула подовжити своє існування, і звуки літнього міського вечора: прошуміла машина, продзвенів чийсь сміх, чиїсь каблучки швидко простукали по асфальту. Люди раділи життю.
Мьоллер недовірливо подивився на Харрі, потім на Еуне у пошуках підтвердження, що Холе остаточно з глузду з’їхав.
Психолог склав пальці шпилем перед своїм бантом і висловив свою освічену думку:
— Можливо, Харрі має рацію. Не новина, що серійний убивця іноді ризикує й допомагає слідству, тому що в глибині душі хоче, щоб його зупинили. Якщо вірити психологові Сему Вакніну, серійні вбивці бажають, щоб їх спіймали та покарали, аби задовольнити своє садистське супер-его. Я ж більше схиляюся до теорії, що їм потрібна допомога, щоб зупинити чудовиська всередині себе. Бажання бути спійманим — це якоюсь мірою об’єктивне усвідомлення власної хвороби.