— Так вони в курсі, що психи?
Еуне кивнув.
— Напевно... — тихо сказав Мьоллер, піднімаючи пляшку, — паскудне відчуття. — І він вирушив передзвонити журналістові з «Афтенпостен», який цікавився, чи підтримує поліція Комітет з охорони материнства і дитинства, який не порекомендував випускати дітей на вулицю без нагляду.
Харрі й Еуне залишилися слухати біля вікна звуки незасинаючого Осло. Шум, крики з вечірки вдалині, пісні «Строук» часом уривалися криком муедзина, що закликав мусульман на молитву. Невідомо чому, його голос набував якогось металевого звучання — це здавалося блюзнірським, але по-своєму зачаровувало.
— Із чистої цікавості запитаю, — почав Еуне. — Що відіграло вирішальну роль? Як ти здогадався про п’ятірку?
— В якому розумінні?
— Я трішки розуміюся на творчому процесі. Так що сталося?
Харрі всміхнувся:
— Скажімо так: останнім, що я побачив перед тим, як заснути під ранок, був електронний годинник поруч на столику. Він показував три п’ятірки. Три жінки з п’яти.
— Дивно у тебе голова працює, — сказав Еуне.
— Ну... — мовив повагом Харрі. — Один знайомий, який розуміється на кодах, говорить: для того, щоб розшифрувати, треба відповісти на питання «навіщо». Тут уже відповідь не «п’ять».
— Так навіщо?
Харрі позіхнув і потягнувся.
— А оце ваша компетенція, Столе. Я не проти, якщо ми просто його спіймаємо.
Еуне з усмішкою подивився на годинник і підвівся.
— Харрі, ти дивна людина. — Він надів твідовий піджак. — Знаю, ти останнім часом пив, але зараз вигляд у тебе трохи кращий. Справа пішла на лад?
Той похитав головою:
— Просто тверезий.
До вечора Осло причепурився, немов до свята, різноколірними рекламами та вивісками.
Недалеко від свого будинку, у світлі неонової вивіски бакалії «Ніязі», Харрі побачив жінку в сонячних окулярах. У одній руці вона тримала білий пакет, інша рука впиралася в стегно. Жінка посміхалася й усім своїм виглядом показувала, що чекає саме його.
Це була Вібекке Кнутсен.
Харрі зрозумів, що це гра, жартівлива затія, в якій йому відведено якусь роль. Він уповільнив крок і всміхнувся у відповідь, мовби і він хотів побачити тут саме її. Дивно те, що дійсно хотів, хоча досі цього не усвідомлював.
— Давненько не бачила тебе в «Андеруотері», дорогий. — Вона підняла окуляри і примружилася, ніби сонце, як і раніше, палало над дахами.
— Намагаюся триматись на плаву, — жартівливо відповів Харрі, дістаючи пачку сигарет.
— Ой, каламбурист! — Вона потягнулася.
Сьогодні замість топів, які розфарбовуванням нагадують екзотичних звірів, на ній була блакитна сукня з декольте, яке вона чудово заповнювала своїми пишними формами. Він простягнув їй пачку, вона дістала сигарету й узяла її в губи так, що навіть Харрі це здалося непристойним.
— А що ти тут робиш? — запитав він. — Я думав, ти затоварюєшся в «Ківі».
— Зачинено. Скоро північ, Харрі. Довелося пройтись до тебе, пошукати, хто ще працює.
Усмішка стала ширшою, а очі примружились, як у задоволеної кішки.
— Небезпечне місце для прогулянок такої маленької дівчинки в таку пізню годину, та ще і в п’ятницю. — Харрі підніс вогонь до її сигарети. — Могла б і чоловіка відправити, якщо вже знадобилося купити...
— ...соку. — Вона підняла вище пакет. — Аби коктейль був м’якший. А миленький мій поїхав у відрядження. Якщо тут так страшно, ти маєш урятувати бідолашну дівчинку й відвести її в безпечне місце. — Вібекке кивнула на його будинок.
— Можу зробити тобі чашку кави, — сказав Харрі.
— Що-що?
— Розчинної кави. Більше у мене нічого немає.
Коли Харрі повернувся у вітальню з чайником і банкою кави, Вібекке Кнутсен сиділа на канапі, знявши туфлі та підібгавши під себе ноги. Здавалось, її білосніжна шкіра світиться в напівтемряві. Вона закурила ще одну сигарету — цього разу власну, закордонної марки, яку Харрі раніше не зустрічав. Без фільтру. У недовгому світлі сірника Харрі побачив яскраво-червоний лак нігтів на ногах.
— Не знаю, скільки ще зможу це терпіти, — сказала вона. — Він змінився. Тепер, повертаючись додому, він або крокує туди й сюди по кімнаті, або виходить на вулицю — для пробіжки. Здається, ніби він ніяк не може дочекатися наступного відрядження. Я намагаюся з ним заговорити, але він або огризається, або просто мене не розуміє. Ми дійсно з різних планет.
— Але ж планети тримаються на орбітах через силу тяжіння та відстань між ними. — Харрі насипав у чашку кави.
— Усе каламбуриш? — Вібекке провела по сигареті кінчиком рожевого язика.
Харрі посміхнувся:
— Я прочитав це якось, чекаючи в приймальні, та сподівався, що в моєму випадку це виявиться правдою.
— Знаєш, що найдивніше? Я йому не подобаюсь, але знаю, що він мене ніколи не відпустить.
— Чому?
— Я йому потрібна. Не розумію, для чого, але здається, ніби він щось утратив і заповнює цю втрату мною. Його батьки... З ними він не підтримує ніяких стосунків. Я ніколи їх не бачила. Думаю, вони навіть не здогадуються про моє існування. Не так давно пролунав дзвінок, і чоловічий голос запитав Андерса. Я відразу вирішила, що це його батько, здогадалася по тому, як він вимовив ім’я. Батьки за своє життя так часто вимовляють імена дітей, що звучання імені дитини для них найприродніше, але в той же час воно для них настільки дороге, що, вимовляючи його, вони немов оголяють душу, тому прагнуть вимовляти ім’я швидко, немов соромлячись. Коли я сказала, що мушу його розбудити, той чоловік почав бурмотіти іноземною мовою або... не іноземною — ну, начебто ми з тобою похапцем підбирали слова. Так говорять у молитовнях, коли приходять у стан трансу.
— Глосолалія?
— Еге ж, саме так це і називається. Я деякий час слухала. Спочатку розрізнила щось подібне до «сатана» і «Содом». Потім і зовсім лайка: «хвойда», «погань» та інше — і поклала слухавку.
— А що на це сказав Андерс?
— Я йому не стала розповідати.
— Чому?
— Мене в це їхнє життя ніколи не допускали, та в мене й бажання немає туди пхатися.
Харрі відпив каву. Вібекке до чашки навіть не доторкнулася.
— Тобі не буває самотньо, Харрі?
Він подивився на неї:
— Абсолютно природно, що іноді тобі хочеться, аби поруч хтось був.
— А якщо поруч хтось є, а тобі однаково самотньо? — Вона зіщулилася, немов по кімнаті прокотилася хвиля холодного повітря. — Знаєш що? А давай із тобою вип’ємо!
— Вибач, у квартирі ні краплі.
Вона відкрила сумочку:
— Не принесеш дві склянки, дорогий?
— Більше одної не знадобиться.
— Ясно. — Вібекке дістала фляжку, закинула голову і зробила ковток. По підборіддю стекла золотаво-коричнева крапля. — Мені навіть не можна поворушитися, — розсміялася вона.
— Що?
— Андерс забороняє мені рухатися. Йому не подобається. Я мушу лежати абсолютно нерухомо. Не можна ні зітхнути, ні слова зронити. Найкраще прикидатися сплячою. Він говорить, у нього увесь вогонь пропадає, коли він відчуває пристрасть у відповідь з мого боку. — Вона зробила ще ковток і почала повільно закручувати кришку, дивлячись при цьому на Харрі. — Для мене це майже неможливо.
Її погляд був таким пильним, що він мимоволі затримав подих і, на своє невдоволення, відзначив виникле бажання.
Вона звела брову, неначе теж це помітила.
— Не сядеш на канапу? — хрипко і грубо прошепотіла вона.
Харрі побачив, як забилася синя жилка на її білій шиї. «Просто рефлекс, — розсудив він. — Собака Павлова, який реагує щоразу, коли подають сигнал. Умовна реакція — і все».
— Думаю, ні, — відповів він.
— Боїшся мене?
— Так.