— Ну, значить, усе в нього склалося добре, незважаючи на важке дитинство.
— Це так, але не відразу. І у вас в архівах він є.
— У нас там багато хто є. З ким не буває!
— Але коли він переїхав у Берлін, немов сталося щось. Уже не знаю, що. Свен ніколи не любив розповідати, чим займається. Все тримав у такому секреті! Я думаю, він розшукував батька й розшукав. Це сильно вплинуло на його самооцінку. Ернст Швабе був неабиякою людиною. — Олауг зітхнула. — Але я можу й помилятися. Так або інакше, Свен змінився.
— Яким чином?
— Спокійнішим став. Раніше він цілими днями ніби полював.
— За чим?
— За всім: грошима, гострими відчуттями, жінками. Знаєш, він схожий на батька. Непоправний романтик і серцеїд. Йому — Свену — подобаються молоденькі жінки. І він їм теж. Підозрюю, що він, нарешті, знайшов собі одну, особливу. По телефону він говорив, що у нього для мене новини. Радісний такий був.
— Що за новини? Не сказав?
— Сказав, поки що не говоритиме, скоро приїде сам.
— На віллу Валле?
— Так, сьогодні ввечері. Йому спочатку треба на зустріч. Переночує в Осло, а потім назад поїде.
— У Берлін?
— Ні-ні. У Берліні він давно вже не живе. Він зараз у Чехії. У Богемії, як я люблю її називати. Це я рисуюся. Бувала там?
— Е-е-е... в Богемії?
— У Празі.
Маріус Веланн сидів у чотириста шостій кімнаті й з вікна дивився на дівчину, яка розстилала рушник на лужку перед гуртожитком. Вона була схожа на ту, з триста третьої, яку він зо зла почав називати Ширлі — вона нагадувала Ширлі Менсон, солістку групи «Гарбідж». Але ні, не вона. Сонце над Осло-фіордом приховали хмари. Нарешті в місті тепло, а на тижні обіцяли сильну спеку. Літо в Осло. Маріус Веланн так цього чекав. Куди краще, ніж рідний Бьо-фіорд, де його чекав полярний день і підробіток на автозаправці, мамині пиріжки та нескінченні питання тата про те, навіщо він вступив на журналістику в Осло, якщо він природжений інженер-будівельник і міг би вчитися в Трондхеймі, в Норвезькому університеті науки і техніки. А ще одноманітні суботи в місцевому клубі, де повно п’яних сусідів і однокласників, яким не вдалося вилізти зі своєї глушини і які тепер волають, що ті, хто поїхав, зрадники. На танцях музиканти, які називають себе блюз-бендом, а самі не в змозі відрізнити «Кріденс» від «Ленерд Скінерд».
В Осло він залишився не тільки через це. Він дістав роботу своєї мрії. Він писатиме. Слухатиме музику й отримуватиме гроші за те, що надрукує про неї свою думку. Останні два роки він розсилав огляди в різні відомі газети — все безрезультатно, а минулого тижня приятель познайомив його з Рюнаром із редакції журналу «Соу Уот!». Той розповів, що колись тримав магазин одягу, але продав його, щоб працювати над «Зоною» — безкоштовною газетою, якій належало побачити світ у серпні. Приятель сказав, що Маріусу подобається писати огляди, Рюнар повідомив, що йому подобається сорочка Маріуса, і тут же прийняв його в штат. Маріус мав відображувати «новоурбаністичні цінності, відгукуючись про поп-культуру з іронією — не холодною, але теплою, проникливою й усебічною» — так сформулював завдання Рюнар. Це обіцяло неймовірно збагатити Маріуса. Нехай не грошима, але безкоштовними квитками на концерти і фільми, а також доступом у модні заклади й ті кола суспільства, де можна було завести корисні зв’язки на майбутнє. Це його шанс, а значить, потрібно як слід підготуватися. Зрозуміло, інформації для майбутніх оглядів у нього було предостатньо, але він позичив кілька дисків із колекції Рюнара, щоб більш повно ознайомитися з антологією популярної музики. Останні дні минули на хвилі американського року восьмидесятих років: «РЕМ», «Грін Он Ред», «Дрім Сіндікет», «Піксіс». Зараз, наприклад, у програвачі співали «Вайолент Фемз». Звучить немодно, але енергійно: «Let me go wild. Like a blister in the sun».
Дівчина внизу підвелася з рушника. Прохолодно. Маріус простежив за нею поглядом до сусіднього корпусу. Побачив, як повз неї проїхав велосипедист, на вигляд кур’єр, і заплющив очі. Пора вже що-небудь написати.
Отто Танген потер очі жовтими від нікотину пальцями. У автобусі відчувалося напруження, яке збоку можна було сприйняти за загальний спокій. Ніхто не рухався, ніхто нічого не говорив. Було двадцять хвилин на шосту, а екрани застигли без жодного руху, лише маленькі білі цифри в кутку відмічали час. По тілесах Отто скотився черговий струмочок поту. Ось так посидиш-посидиш і вирішиш, що хтось погрався з устаткуванням і підсунув тобі вчорашній запис.
Він забарабанив пальцями поряд із клавіатурою. Паскудник Волер ввів заборону на куріння.
Отто схилився вправоруч, беззвучно зіпсував повітря і кинув погляд на хлопця зі світлим їжачком. За весь час той не сказав ні слова і тихо сидів у кріслі. Вигляд у нього був, як у відставного швейцара.
— Здається, сьогодні наш приятель вирішив узяти відгул, — зауважив Отто. — Може, вирішив, що занадто спекотно. Може, переніс усі справи на завтра, а сам вирішив випити пивця на Акер-Брюгге? Кажуть, погода...
— Заткнися, Тангене, — тихо, але виразно сказав Волер.
Отто важко зітхнув і знизав плечима.
Годинник в кутку екрана показував п’яту годину двадцять одну хвилину.
— Хто-небудь бачив, як той хлопець виходив із триста третьої? — знову заговорив Волер. — Він дивився на Отто.
— Я до обіду спав, — признався він.
— Треба перевірити. Фалькейд?
Начальник загону швидкого реагування кашлянув:
— Не думаю, що...
— Зараз же, Фалькейд!
Деякий час ці двоє дивились один на одного, і було чутно, як працюють вентилятори системи охолодження апаратури.
Фалькейд знову кашлянув:
— «Альфа» викликає «Чарлі-два», прийом.
Почувся шум.
— «Чарлі-два». Прийом.
— Негайно перевірте триста третю.
— Вас зрозумів. Перевіряю триста третю.
Отто поглянув на екран. Нічого. Можна подумати...
Вони.
Троє. Чорна форма, чорні капелюхи, чорні пістолети-кулемети, чорне взуття. Все сталося швидко, але абсолютно неефектно. Легкий шерех. І тиша.
Замóк вони вирішили не підривати, а підчепити звичайнісінькою фомкою. Отто був розчарований. Економлять вони, чи що?
Люди на екрані беззвучно вишикувалися біля дверей: один із ломиком підійшов до замка, двоє, піднявши зброю, стали за метр од нього. І почалось: їхні дії нагадували добре відрепетирувані танцювальні па. Двері розчинилися, двоє офіцерів зі зброєю ввірвалися всередину, а третій ніби пірнув за ними. Отто вже радів, уявляючи, як покаже цей запис Нільсу. Двері за ними майже повністю зачинились, і він пошкодував, що все-таки не поставив камери в кімнати.
Вісім секунд.
Затріщала рація Фалькейда:
— Триста третю перевірено. Дівчина і хлопець. Обоє без зброї.
— Живі?
— Цілком... егхм... живі.
— Хлопця обшукали, «Чарлі-два»?
— Він голий, «Альфа».
— Виведіть його в коридор, чорт забирай! — вигукнув Волер.
Отто подивився на двері триста третьої. Вивели голого. Вони займалися цим усю ніч і весь день. Отто дивився й не міг одірвати погляду.
— Нехай одягнеться і йде з вами на позицію, «Чарлі-два».
Фалькейд відклав рацію й подивився на інших. Ті похитали головами.
Волер із силою ляснув по підлокітнику крісла.
— Завтра автобус теж вільний. — Отто кинув швидкий погляд на інспектора. Зараз треба діяти обережно. — Завтра неділя, але я згоден допомогти вам за ту ж плату. Ви тільки скажіть, коли...
— Дивіться!
Отто автоматично обернувся. Це відставний швейцар нарешті заговорив, він указував на середній екран:
— На сходах. Зайшов усередину й одразу ж у ліфт.
На дві секунди в автобусі запанувала тиша. Потім Фалькейд скомандував у рацію:
— «Альфа» всім групам! Можливий об’єкт у ліфті. Бути готовими!
— Ні, спасибі, — всміхнулася Беата.
— Так, напевно, ти вже наїлася, — зітхнула старенька й поставила коробку з тістечками назад на стіл. — Так про що я? Приємно, що Свен принаймні іноді відвідує мене.