— Так, у такому великому будинку, напевно, нудно самій.
— Ну, іноді я базікаю з Іною. Але сьогодні вона поїхала за місто з кавалером. Я передавала йому привіт, але молодь тепер така дивна. З усього роблять таємницю, напевно, тому, що хочуть усе випробувати й не знають, що з цього вийде.
Беата крадькома подивилася на годинник. Харрі обіцяв подзвонити, як тільки все закінчиться.
— Ти зараз про щось своє думаєш?
Беата повільно кивнула.
— Ну й добре, — сказала Олауг. — Сподіватимемося, вони його спіймають.
— Син у тебе добрий.
— Так, це вірно. Але якби він завжди мене відвідував так само часто, як останнім часом, я б і не скаржилася ні на що.
— А як часто він приїжджає? — запитала Беата.
Напевно, все вже закінчилося. Чому Харрі не дзвонить? Невже він не з’явився?
— Ось уже місяць кожного тижня. Та ні, частіше. Кожні п’ять днів тут буває. Недовго, щоправда. Мені дійсно здається, що в Празі його хтось чекає. Я думаю, сьогодні він усе ж поділиться зі мною новинами. А минулого разу привіз мені прикрасу. Хочеш, покажу?
Беата подивилася на стареньку й тут зрозуміла, наскільки втомилася. Втомилася від роботи, вбивці-кур’єра, Тома Волера і Харрі Холе, від Олауг Сівертсен, а найбільше — від самої себе, чудової, сумлінної Беати Льонн, яка думає, що може чогось досягти і що-небудь зробити для інших, якщо тільки буде люб’язною. Люб’язною і здатною. Здатною постійно робити те, що інші від неї вимагають. Пора було щось міняти, але вона не знала, чи впорається. Найбільше їй зараз хотілося потрапити додому, сховатися під ковдрою і заснути.
— І то правда, — сказала Олауг у відповідь на її погляд. — Дивитися там особливо нема на що. Тобі ще чайку?
— Було б чудово, — машинально відповіла Беата.
Олауг уже збиралася налити добавки, але раптом виявила, що Беата закрила свою чашку долонею.
— Перепрошую, — розсміялася Беата. — Я хотіла сказати: «Було б чудово подивитися».
— Що?
— Прикрасу, яку тобі подарував син.
Олауг просвітліла обличчям і тут же зникла з кухні.
«От і добре, — подумала Беата і підняла чашку. — Треба б подзвонити Харрі та дізнатися, як усе пройшло». Але не встигла.
Увійшла Олауг:
— Ось, дивись.
Чашка Беати Льонн — вірніше, Олауг Сівертсен, іще вірніше, чашка вермахту — застигла на півдорозі.
Беата побачила брошку, а головне — коштовний камінь у центрі.
— Свен такі ось імпортує, — вела далі Олауг. — Їх, напевно, тільки в Празі виготовляють.
Діамант, огранований зірочкою.
Беата провела язиком по яснах: у роті вмить пересохло.
— Мені потрібно декому подзвонити, — сказала вона. — Сухість у роті не проходила. — А поки що можеш знайти фотографію Свена? Бажано, який у нього вигляд тепер. Дуже терміново.
Олауг подивилася на неї здивовано, але кивнула.
Отто дихав ротом, дивився на екран і прислухався до того, що говорять навколо.
— Можливий об’єкт входить у сектор «Браво-два». Можливий об’єкт перед дверима. Готові, «Браво-два»?
— «Браво-два» готові.
— Об’єкт стоїть. Дістає щось із кишені. Можливо, зброя — руки не видно.
Голос Волера:
— Пішов!
— «Браво-два», дійте!
— Цікаво, — пробурмотів відставний швейцар.
Спочатку Маріус Веланн вирішив, що недочув, але про всяк випадок зробив «Вайолент Фемз» тихіше. Знову. Стук у двері. Ну хто це може бути? Адже всі, здається, роз’їхалися на літо по домівках. Це не Ширлі. Її він учора зустрів на сходах, зупинився і запитав, чи не хоче сходити з ним на концерт. Або в кіно, або в театр на прем’єру — на вибір. Безкоштовно.
Маріус підвівся. Він відчув, що руки в нього спітніли. З чого б це? Адже зовсім не обов’язково, що це вона. Він подивився навколо і зрозумів, що до цього моменту ніколи не замислювався, який вигляд має його кімната. Ні, безладу в ній не було: занадто вже мало предметів. Стіни голі, хіба що обідраний плакат із Іггі Попом і сумного вигляду полиця з безкоштовними CD і DVD. Жалюгідне житло, в нім немає індивідуальності. У нім немає... Знову постукали. Він швидко заткнув край пледа, що стирчав із-за спинки канапи, і попрямував до дверей. Ні, не може бути, щоб це була вона. Не може... Відчинив. Не вона.
— Пан Веланн?
— Так. — Маріус здивовано дивився на незнайомця.
— У мене для вас пакет. — Чоловік зняв рюкзак, дістав звідти конверт формату А4 і простягнув Маріусу. На конверті була марка, але не було ніяких імен.
— Упевнені, що це мені? — запитав Маріус.
— Так. Розпишіться. — Він простягнув планшет із прикріпленим аркушем паперу.
Маріус змінив здивований погляд на питальний.
— Вибачте, ручки у вас не знайдеться? — усміхнувся велокур’єр.
Маріус дивився на нього, розуміючи: щось тут не так. Але що?
— Момент, — сказав він.
Узявши конверт, він поклав його на полицю поряд зі зв’язкою ключів на брелоку у вигляді черепа, знайшов ручку, обернувся і здригнувся, помітивши, що незнайомець стоїть просто за його спиною.
— Не чув, як ви увійшли. — Маріус видав смішок і вловив у нім нервові нотки.
Не від страху. У його рідному селищі гості входили відразу і без дозволу, щоб не випускати тепла і не впускати холоду. Але в цьому чоловікові було щось дивне. Він зняв шолом і окуляри, і тут Маріус зрозумів, що його бентежило. Він був занадто старий. Зазвичай велокур’єрам по двадцять із гаком. А тут, незважаючи на підтягнуту фігуру, по якій його ще можна було прийняти за хлопця, обличчя відразу видавало вік. Незнайомцеві було далеко за тридцять, а то і за сорок.
Маріус збирався вже щось сказати, але погляд його впав на те, що кур’єр тримав у руці. Маріус Веланн бачив достатньо фільмів, аби впізнати контури пістолета з накрученим на ствол глушником.
— Це мені? — видав він.
Незнайомець посміхнувся і направив пістолет на нього. Просто на нього. В обличчя. Тут Маріус уперше зрозумів, що пора б злякатися.
— Сядь, — мовив незнайомець. — Розкрий конверт.
Маріус важко опустився в крісло.
— Треба дещо написати, — додав велокур’єр.
— Відмінна робота, «Браво-два»! — вигукнув Фалькейд, на його блідому обличчі горів гарячковий рум’янець.
Отто важко сопів. На екрані об’єкт лежав у наручниках на підлозі перед кімнатою номер двісті п’ять. Обличчя було повернене у бік камери, так що можна було бачити замішання цього негідника, гримасу болю та повільне усвідомлення своєї поразки. Сенсація. Ні! Щось більше. Історичний запис! «Драматичний фінал кривавого літа в Осло: арешт велокур’єра-вбивці в мить, коли він готується скоїти свій четвертий злочин». Півсвіту поб’ється за ці кадри. О небо! Він — Отто Танген — багач. Ніякої більше погані з «Севен-елевен», ніяких паскудників Волерів, він може купити... він може... вони з Еуд Рітою можуть...
— Це не він, — кинув відставний швейцар.
В автобусі стало тихо.
Волер подався вперед:
— Що ти сказав, Харрі?
— Це не він. Двісті п’ята — одна з кімнат, із мешканцем якої ми так і не поговорили. За списками значиться Одд Ейнар Ліллебустад. Складно розпізнати, що цей хлопчина тримає в руці, але з вигляду ніби ключ. Вибачте, хлопці, але мені здається, Одд Ейнар Ліллебустад щойно повернувся додому.
Отто подивився на картинку. Устаткування в його автобусі — куплене й узяте під заставу — коштувало більше мільйона, з його допомогою можна було легко вирізати картинку з рукою, збільшити її й дізнатися, помиляється цей паскудник швейцар чи ні. Але це не було потрібно. Гілка яблуні хруснула. У вікнах, що виходять у сад, спалахнуло світло, і голос у бляшанці мовив:
— «Альфа», я «Браво-два». Якщо вірити кредитній картці, цього хлопця звуть Одд Ейнар Ліллебустад.
Отто всією вагою тіла відкинувся на спинку крісла.
— Нічого, хлопці, — сказав Волер. — Він іще може прийти. Так, Харрі?
Паскудник Харрі не відповів. Мовчання перервав писк його телефону.
Маріус Веланн дивився на два чисті аркуші паперу, які він дістав із конверта.