— Найближчі родичі? — запитав незнайомець.
У горлі став клубок, Маріус хотів відповісти, але голос не слухався.
— Я не вбиватиму тебе, — запевнив кур’єр, — якщо робитимеш, як я скажу.
— Мама і тато, — прошепотів Маріус. Це прозвучало, як безнадійний сигнал про допомогу.
Незнайомець попросив його написати на конверті їхні імена й адресу. Імена. Такі знайомі. І Бьо-фіорд. Закінчивши, Маріус побачив, що літери вийшли нерівні, тремтячі.
Велокур’єр почав диктувати листа. Маріус безвільно водив ручкою по паперу.
— «Привіт! Чудова новина! Я від’їжджаю в Марокко з Георгом, марокканським студентом, із яким подружився в Осло. Житимемо у його батьків у гірському містечку під назвою Хассане. Мене не буде чотири тижні. З мобільним зв’язком там, схоже, проблематично, спробую написати, хоча Георг каже, що з поштою — теж так собі. Але обов’язково зв’яжуся з вами поворітьма. Удачі...» Підпис?
— Маріус, — сказав Маріус.
— Пиши «Маріус».
Незнайомець попросив його покласти листа в конверт, а конверт у рюкзак.
— На другому листі напиши тільки: «Повернуся через чотири тижні». Дата і «Маріус». Ось так, дякую.
Маріус сидів у кріслі, опустивши голову. Незнайомець стояв просто за спиною. Подув вітру торкнув фіранку. Істерично свистіли птахи. Незнайомець подався вперед і зачинив вікно. Тепер у кімнаті чулася приглушена мелодія з аудіоцентру на книжковій полиці.
— Що за річ? — запитав він.
— «Like a blister in the sun», — відповів Маріус. Її він поставив на повтор. Вона йому подобалась, і він написав би найкращий відгук. З теплою іронією.
— Я чув її раніше, — сказав незнайомець і, відшукавши потрібну кнопку, збільшив гучність. — Ось тільки не пам’ятаю, де.
Маріус підвів голову і подивився з вікна на літо, що принишкло, на зелений газон і берізку, що немов махала йому на прощання. У віконному віддзеркаленні він побачив, як незнайомець піднімає пістолет і наводить на його потилицю.
«Let me go wild!» — вищали маленькі колонки.
Незнайомець знову опустив пістолет:
— Вибач. Забув зняти із запобіжника. Ось так.
«Like a blister in the sun!»
Маріус заплющився. Ширлі. Він думав про неї. Де вона зараз?
— Згадав, — сказав незнайомець. — У Празі. Здається, група називається «Вайолент Фемз»? Моя кохана взяла мене з собою на концерт. Вони не занадто добре грають, як ти думаєш?
Маріус уже розкрив рот, аби відповісти, але у цей момент пістолет сухо кашлянув, і ніхто так і не дізнався про його думку.
Отто дивився на екрани. За його спиною Фалькейд своєю розбійницькою мовою розмовляв із «Браво-два». Паскудник Харрі дістав мобільний телефон. Говорив коротко і мало. Напевно подзвонила страшненька дама, що знемагає без чоловічої любові, подумав Отто і нагострив вуха.
Волер узагалі нічого не говорив, сидів, гриз кулак і дивився, як відводять Одда Ейнара Ліллебустада. Без наручників. Без усяких підозр. Без сенсацій.
Отто теж дивився на екрани, тому що у нього виникло відчуття, ніби він сидить біля атомного реактора. Зовні не ясно нічого, але всередині кипить таке, з чим не хочеться вступати в тісний контакт нізащо у світі. І він уважно дивився.
Фалькейд сказав:
— Кінець зв’язку, — і відклав свою говорилку вбік.
Паскудник Харрі продовжував односкладово відповідати у слухавку.
— Він не з’явиться, — оголосив Волер, дивлячись на зображення знову спорожнілих коридорів і сходів.
— Говорити про це ще рано, — відповів Фалькейд.
Волер повільно похитав головою:
— Він знає, що ми тут. Я відчуваю. Сидить де-небудь і сміється над нами.
«На дереві в саду», — подумав Отто.
Волер підвівся:
— Пора збиратися, хлопці. Теорія про пентаграму не підтвердилася. Завтра починаємо з нуля.
— Підтвердилася.
Троє обернулися до паскудника Харрі. Той уже закінчив розмову і поклав мобільний телефон у кишеню.
— Його звуть Свен Сівертсен, — вів далі той. — Норвезький підданий, мешкає в Празі, народився в Осло тисяча дев’ятсот сорок шостого року, але наша колега Беата Льонн каже, що на вигляд він набагато молодший. Своїй матері він подарував такий самий діамант, як і ті, що ми знаходили на жертвах. Мати стверджує, що у відомі нам дати він був у Осло і відвідував її. У віллі Валле.
Отто помітив, як обличчя Волера застигло і зблідло.
— Значить, мати, — майже прошепотів Волер. — У будинку, на який вказував останній промінь зірки?
— Так, — сказав Харрі. — Вона чекає його сьогодні ввечері. На Швейгордс-гате вже їде машина з підкріпленням, а моя стоїть на вулиці тут неподалік.
Він підвівся з крісла. Волер потер підборіддя.
— Перегрупуємося, — сказав Фалькейд і схопив рацію.
— Стоп! — вигукнув Волер. — Без моєї команди нічого не робити.
Інші подивилися на нього в очікуванні. Волер заплющив очі. Минуло дві секунди, і він розплющив їх.
— Зупини машину з підкріпленням, Харрі, — наказовим тоном мовив Волер. — Я хочу, щоб жодної поліцейської машини на кілометр не було від того будинку. Якщо він учує хоч щонайменшу небезпеку, ми програли. Мені дещо відомо про цих контрабандистів. Вони завжди — завжди! — готують собі шляхи відступу. Варто одного дня їх упустити, і більше вони не покажуться. Фалькейд, зі своїми хлопцями залишаєшся тут про всяк випадок.
— Але ти ж сам сказав, що він не...
— Роби, як я говорю. Може, це наш єдиний шанс. Оскільки я відповідаю за справу власною головою, хотілося б тримати руку на пульсі. Харрі, переймаєш на себе командування. Добре?
Отто побачив, як паскудник Харрі відсутнім поглядом подивився на Волера.
— Добре? — повторив той.
— Просто чудово, — відповів паскудник.
Розділ 28. Субота. Імітатор
Олауг Сівертсен розширеними від переляку очима дивилась, як Беата перевіряє, чи всі кулі в револьвері на місці.
— Мій Свен? Господи, зрозумійте ж, це помилка! Свен і мухи не образить.
Беата клацнула револьвером і відійшла до кухонного вікна, звідки відкривався вид на парковку на Швейгордс-гате.
— Сподіватимемось. Але щоб це з’ясувати, треба його спочатку заарештувати.
Серце Беати прискорено билося, втому як рукою зняло. Замість неї зараз відчувалися легкість і передчуття чогось особливого — наче вона прийняла допінг. Цей старий табельний револьвер належав ще її батькові. Одного дня вона почула, як він сказав товаришеві, що ніколи не зміг би довірити своє життя пістолету.
— Так, значить, він не сказав, коли саме прийде?
Олауг похитала головою:
— Сказав, йому потрібно дещо улагодити.
— У нього є ключ від вхідних дверей?
— Ні.
— Добре. Значить...
— Я їх не замикаю, коли знаю, що він прийде.
— Двері й зараз не замкнуті?
Беата відчула, як кров прилинула до голови, а голос став різким і грубуватим. Вона не знала, на кого гнівається більше: на стареньку — за те, що до неї прислали охорону з поліції, а вона залишила відімкнутими вхідні двері для сина, чи на саму себе — за те, що не перевірила елементарних речей.
Вона перевела дихання, щоб голос став спокійнішим:
— Олауг, прошу залишатися тут. А я пройду в коридор і...
— Гей, є хто?! — почула Беата крик за спиною.
Серце забилося ще швидше, і вона, розвернувшись, простягнула вперед руку, тримаючи тонкий білий вказівний палець на важкому гладенькому спусковому гачку. До дверей із коридору рухався силует чоловіка. Беата не чула, як він увійшов. Добра-добра, дурна-дурна...
— Ух ти! — силует реготнув.
Беата прицілилася в голову, але за мить відпустила гачок.
— Хто це? — запитала Олауг.
— Легка кавалерія, фрьокен Сівертсен, — відповів чоловік. — Інспектор Том Волер.
Він простягнув руку, кинув короткий погляд на Беату і сказав:
— До речі, фрьокен Сівертсен, я дозволив собі замкнути ваші вхідні двері.
— Де інші? — запитала Беата.
— Інших не буде. Тільки ти і я, дорога... — Том Волер посміхнувся, і у Беати мороз пробіг по шкірі.