— Гм...
«Може, досить передражнювати, га?» — подумав Харрі.
— І тепер не вистачає тільки п’ятої частини коду, — зробила висновок Беата. — Мізинця.
— Розумієш, що це означає? Його мати поряд із тобою?
— Так. Харрі, скажи мені, що він хоче зробити?
— Не знаю.
— Я розумію, що не знаєш, але однаково скажи.
Харрі замислився:
— Спробую... Сильним мотивом багатьох серійних убивць було усвідомлення власної неповноцінності. Оскільки залишилося останнє вбивство — п’яте, підсумкове, велика вірогідність, що він знищить основну причину своєї жорстокості. Чи себе. Чи і те й інше. До його матері це не має ніякого відношення. Скоріше до нього самого. Так або інакше, вибір місця злочину логічний. — Беата мовчала. — Ти там, Беато?
— Так. У дитинстві з нього знущались, адже його батько — німець.
— З кого знущалися?
— З того, хто сюди прямує.
Знову пауза.
— А Волер чому сидить у коридорі сам?
— Чому ти запитуєш?
— Тому що розумніше було б схопити його разом, а не тримати тебе на кухні.
— Можливо, — відповіла Беата. — У мене мало досвіду в оперативній роботі. Він, напевно, знає, що робить.
— Це так, — підтвердив Харрі.
У його голові виникла думка, яку він старанно намагався відігнати.
— Щось не так, Харрі?
— Гм, — відповів він. — Курити хочеться.
Розділ 29. Субота. Він тоне
Харрі поклав мобільний телефон у кишеню піджака й відкинувся на спинку канапи. Може, експерти його за це і вилають, але навряд чи цим він зіпсує який-небудь речдок. Очевидно, що і цього разу злочинець ґрунтовно прибрався. Харрі навіть відчув слабкий запах зеленого мила, коли нагнувся низько до підлоги, щоб розглянути маленькі чорні грудочки, намертво втерті в лінолеум.
У дверях показалось обличчя.
— Бйорн Гольм. Експертиза.
— Добре, — сказав Харрі. — Закурити не буде?
Він підвівся й одійшов до вікна, а Гольм і його товариш приступили до роботи. Призахідне сонце, немов позолотою, вкривало косими променями будинки, вулиці та дерева в Кампені й Тьоєні. Чи є на світі місто красивіше, ніж Осло в такі години? Напевно, є, і не одне, але Харрі про них не знав.
Він іще раз подивився на палець на книжковій полиці. Злочинець занурив його у фарбу і приклеїв до полиці. Скоріше за все, і клей, і фарбу він приніс із собою. В усякому разі, в столі не було ні того, ні іншого.
— Можете перевірити, що це за плями? — запитав Харрі, вказуючи на підлогу.
— Обов’язково перевіримо, — відгукнувся Гольм.
У Харрі паморочилася голова. Він викурив вісім сигарет підряд. Пити від цього хотілося менше, але хотілося. Він дивився на великий палець. Очевидно, злочинець скористався кусачками. Фарба, клей, молоток і якийсь різець, щоб вибити пентаграму над дверима. Та тут у нього був цілий набір інструментів.
Пентаграма і палець. Тоді навіщо клей?
— Схоже на розплавлену гуму, — повідомив Гольм, сидячи навпочіпки.
— Як її плавлять? — запитав Харрі.
— Ну... можна підпалити або пройтися праскою. Можна зварювальним пістолетом.
— Для чого її використовують?
Гольм знизав плечима.
— Для вулканізації автомобільних шин, наприклад, — відповів його колега. — Можна що-небудь заклеїти. Чи для герметизації. На зразок того.
— А в цьому випадку?
— Оце вже не знаю. Вибачайте.
— Спасибі.
Великий палець указував на стелю. Краще б він указував на те, як розгадати код, подумав Харрі. А коду не могло не бути. Злочинець водив їх, немов безсловесну худобину, за кільце в носі. А якщо був код, було і рішення. Причому досить просте, якщо він розраховував на тямущу худобину приблизно свого рівня.
Він дивився на палець. Угору. Все о’кей. Усе відмінно. Все ясно.
Вечірнє світло заливало кімнату.
Харрі курив, глибоко затягуючись, відчуваючи, як нікотин піднімається по судинах із легенів у тісні капіляри й далі, далі — отруюючи, вбиваючи, роз’яснюючи... Чорт забирай!
Харрі важко закашлявся.
Палець у стелю. Кімната чотириста шість. Горище над четвертим поверхом. Ну, звичайно! Худобина я безглузда!
Харрі повернув ключ, відчинив двері, намацав на стіні вимикач і переступив поріг. У горищному приміщенні не було вікон, але воно виявилося просторим, і ходити можна було на повний зріст. Уздовж стін рядами вишикувалися пронумеровані контейнери, за дротяною сіткою штабелями лежали предмети, які вже соромно було назвати власністю, але до сміття вони ще не дотягували. Діряві матраци, плачевного вигляду стільці, картонні коробки з одягом і електричний ширвжиток, викидати який було жаль, позаяк іще працював.
Усередину в супроводі двох своїх бійців увійшов Фалькейд і тут же тихо вилаявся. Сонце, яке зараз уже вибилося з сил і висіло на заході, цілий день нагрівало черепицю, і тепер горище перетворилося на сауну.
— Здається, чотириста шостий — у цей бік. — Харрі повернув праворуч.
— Чому ти такий упевнений, що він — на горищі?
— Тому що злочинець сам указав нам на той очевидний факт, що над четвертим поверхом п’ятий. В цьому випадку — горище.
— Ти розумієш, що ніякого трупа тут бути не може?
— Це чому?
— Учора ми приходили сюди з собакою. Труп, який декілька тижнів пролежав у такій духоті... В перекладі з собачих відчуттів на наші — це однаково, що шукати тут виючу заводську сирену. Навіть поганий собака учув би труп, а собака тут учора був відмінний.
— А якщо труп загорнутий у щось, і по запаху його знайти неможливо?
— Молекули запаху дуже рухливі, їм досить мікроскопічної дірочки. Не може бути, щоб...
— Вулканізація, — здогадався Харрі.
— Що?
Харрі зупинився біля одного з контейнерів. Двоє бійців тут же опинилися поряд із ломиками в руках.
— Перевіримо спочатку ось це, хлопці. — Він простягнув їм зв’язку ключів на черепі.
Найменший якраз підійшов до висячого замка.
— Зайду сам, — сказав Харрі. — Експерти не люблять зайвих слідів.
Він узяв у когось ліхтарик і опинився в контейнері. Більшість місця тут займала велика біла одежна шафа з подвійними дверцями. Харрі взявся за одну з ручок і, зібравшись із духом, рвонув на себе. У ніс ударив запах прілого одягу, пилу та дерева. Харрі запалив ліхтарик. На штанзі висіли численні сині костюми, що, видно, дісталися Маріусу Веланну від трьох поколінь предків. Харрі посвітив усередину і провів рукою по тканині. Груба шерсть. Один із костюмів був загорнутий у тонкий пластик. На далекій вішалці був сірий чохол для одягу.
Зачинивши шафу, Харрі обернувся до задньої стіни контейнера, де на рамі для сушки висіли штори, судячи з вигляду, ручної роботи. Він відсмикнував їх і побачив перед собою німий оскал маленьких хижих зубів. Залишки хутра були сірого кольору, а коричневі очиці-ґудзички вкрилися помітним шаром пилу.
— Куниця, — визначив Фалькейд.
— Гм...
Харрі подивився навколо. Шукати більше ніде. Невже він і справді помилився?
І тут його погляд привернув килим, який на вигляд нагадував персидський. Його скачано й поставлено на попа. Харрі посунув розламане плетене крісло, став на нього і посвітив всередину килима. Поліцейські внизу чекали в нетерпінні.
— Гм... Харрі зліз із крісла і вимкнув ліхтарик.
— Ну що? — запитав Фалькейд.
Харрі похитав головою. Несподівано його здолала дика злість, він штовхнув одежну шафу, й та деякий час хиталася з одного боку в інший, ніби виконуючи танець живота. Йому нестерпно захотілося випити. Один ковток — позбавлення від болю. Він уже мав намір вийти з контейнера, як раптом почув за спиною скрип — неначе щось ковзає по стіні. Мимоволі обернувшись, він побачив, як дверці шафи відчинились, і, збиваючи з ніг, на нього звалився чохол для одягу.
Якусь мить Харрі не розумів, де він і що з ним сталося. Потім, розплющивши очі, зміркував, що лежить на спині. У потилиці відчувався тупий біль. Од його падіння з сухої підлоги зметнулася хмарка пилу, і Харрі жадібно ловив ротом повітря. Важкий чохол тиснув на нього, йому здавалося, ніби він тоне, ніби його запхали у величезний пластиковий пакет із водою. У паніці він ударив по гладкому чохлу рукою, і кулак відчув щось м’яке і податливе.