Харрі завмер і лежав тепер абсолютно тихо. Мало-помалу його відпустило, і тепер йому вже не здавалося, що він тоне. Йому здавалося, що він потонув: по той бік сірого пластика він побачив чиїсь засклянілі очі.
Так знайшли Маріуса Веланна.
Розділ 30. Субота. Арешт
За вікном тихо, немов боязке дихання, промайнув блискучий сріблястий авіалайнер. Беата глянула на Олауг Сівертсен. Та, витягнувши шию, дивилась у вікно і часто моргала. Зморшки на її старих руках здавалися вузькими долинами, темно-сині жили — річками, а кісточки пальців — горами з білими сніговими шапками. Беата глянула на свої руки. Подумала, що пара рук може зробити протягом життя. І що не може або не в силах зробити.
О дев’ятій п’ятдесят шість Беата почула, як скрипнула хвіртка і хтось попрямував по гравійній доріжці.
Вона підвелася, серце забилося легко і часто — як лічильник Гейгера.
— Це він, — сказала Олауг.
— Точно?
Олауг сумно всміхнулась:
— Я чула, як він ходить по цій доріжці, коли був іще маленьким. А коли виріс і почав повертатися додому пізно, я, бувало, прокидалася від звуків його кроків. Він пройде всю стежину за дванадцять кроків. Можеш порахувати.
У дверях несподівано виник Волер:
— Хтось іде. Залишайтеся тут. Хоч що б сталося. Добре?
— Це він, — сказала Беата і кивнула на Олауг.
Волер кивнув у відповідь і знову зник.
Беата поклала на руку старенької свою долоню:
— Усе добре.
— Ось побачите, це помилка, — сказала Олауг, не дивлячись на неї.
Одинадцять, дванадцять. Беата почула скрип вхідних дверей.
Потім крик Волера:
— Поліція! Моє посвідчення — на підлозі перед тобою! Кидай пістолет, або я стріляю!
Вона відчула, як здригнулася рука Олауг.
— Поліція! Прибери пістолет, або мені доведеться стріляти!
Навіщо кричати так голосно? Адже між ними не більше п’яти-шести метрів.
— Востаннє попереджаю! — крикнув Волер.
Вона встала і вийняла з кобури на поясі револьвер.
— Беато... — тремтячим голосом покликала Олауг.
Дівчина подивилась їй у вічі й побачила в них благання.
— Кидай зброю! Ти цілишся в поліцейського!
Чотирма кроками Беата перетнула кухню, відчинила двері й зі зброєю напоготів зробила крок у коридор. За два метри спиною до неї стояв Том Волер, а в кінці коридору — чоловік у сірому костюмі. В одній руці він тримав валізу. Коли Беата виходила з кухні, в її голові вже був план дій, і зараз вона відчула деяке нерозуміння.
— Стріляю! — крикнув Волер.
Беата побачила заніміле, з розкритим ротом обличчя чоловіка в кінці коридору. Плече Волера сіпнулося вперед, готуючись зустріти віддачу.
— Том...
Вона мовила це тихо, але Том Волер завмер, наче йому стрельнули в спину.
— У нього немає ніякого пістолета, Том.
Беаті здавалося, що вона дивиться кіно. Хтось натиснув на паузу в середині абсурдної сцени, і вона застигла, і тільки кадр тремтів час від часу. Беата чекала пострілу, але пострілу не було. Природно, Том же не ідіот. В усякому разі, не в медичному розумінні цього слова. Імпульси свої він контролює. Напевно, саме це найбільше налякало Беату, коли вони ще зустрічалися, — холодне самовладання.
— Якщо вже ти однаково тут, — нарешті процідив Волер, — може, надінеш на нашого арештанта наручники?
Розділ 31. Субота. «Хіба не радість — ненавидіти?»
Коли Б’ярне Мьоллер знову вийшов до журналістів, які облягають вхід у Головне управління поліції, була вже майже північ. І хоча в жаркому серпанку над Осло можна було розрізнити тільки найяскравіші зірки, йому довелося затулити очі рукою від спалахів фотоапаратів і світла камер. На Мьоллера обрушився потік запитань.
— Не всі зразу. — Він указав на одну з піднесених рук. — Будь ласка, представтеся.
— Рогер Єндем, «Афтенпостен». Свен Сівертсен визнав свою провину?
— Саме зараз у нього бере свідчення провідний слідчий інспектор Волер. Поки він не закінчить, я не можу відповідати на такі запитання.
— Чи правда, що у валізі Сівертсена виявлено діаманти і зброю і що діаманти точно такі самі, як і ті, що знаходили на жертвах?
— Так, це я можу підтвердити. Тепер ви, прошу.
Молодий жіночий голос мовив:
— Сьогодні ввечері ви сказали, що Свен Сівертсен мешкає в Празі, й мені вдалося знайти його офіційну адресу. Це пансіонат, але там відповідають, що він поїхав звідти більше року тому й ніхто не знає, де він живе тепер. Вам це відомо?
Інші журналісти гарячково почали записувати питання, а потім і відповідь Мьоллера:
— Ще ні.
— Я переговорила з деякими людьми, — вів далі жіночий голос із погано приховуваною гордістю. — Вони стверджують, що у Свена Сівертсена в Чехії є цивільна дружина. Ім’я їм невідоме, але один із опитаних більш ніж відкрито натякнув, що вона була жінкою легкої поведінки. А це поліції відомо?
— Тепер — так, — відповів Мьоллер. — Дякуємо за допомогу.
— Ми теж, — крикнув хтось із натовпу, після чого всі дружно зареготали. Жінка збентежено заусміхалася.
Голос з естфоллською вимовою представився:
— «Дагбладет». Як це сприйняла його мати?
Відшукавши очима в натовпі журналіста, що поставив запитання, Мьоллер прикусив нижню губу, щоб зі зла не видати непотрібну інформацію, і стримано відповів:
— Не мені про це судити. Так, слухаю вас.
— «Дагсавісе» цікавиться, як за чотири тижні труп Маріуса Веланна не було виявлено на горищі гуртожитку за такої спеки?
— Питання часу ще належить уточнити, але, видно, злочинець поклав труп у пластиковий чохол для зберігання суконь або костюмів і запечатав його гумою для герметичності, перш ніж... — Мьоллер зам’явся: потрібне слово ніяк не спадало на думку. — Повісити його в шафу на горищі.
У натовпі зашушукались, Мьоллер подумав, що, напевно, переборщив із деталями.
Рогер Єндем поставив іще якесь запитання.
Мьоллер бачив, як рухаються його губи, а у вухах звучала мелодія Стіві Уандера: «I just called to say I love you». У передачі «Такт за тактом» її так добре співала та — ну як її? — сестричка, якій мала дістатися головна роль у мюзиклі.
— Вибачте, — прийшов до тями Мьоллер. — Ви не могли б повторити?
Харрі й Беата з пристойної відстані дивилися на натовп журналістів і курили. Беата повідомила, що з урочистої нагоди теж курець, і стрельнула у Харрі сигарету.
Сам Харрі не відчував ніякої урочистості. Скоріше сонливість.
Ось із дверей показався Том Волер, його усміхнену фізіономію зустріли сліпучими спалахами. По стіні Головного управління, немов святкуючи тріумф, затанцювали тіні.
— Він тепер знаменитість, — сказала Беата. — Людина, яка вела розслідування і власноручно заарештувала велокур’єра-маніяка.
— Два пістолети в руках і таке інше? — всміхнувся Харрі.
— Так, просто Дикий Захід. Можеш пояснити, навіщо кричати, щоб хлопець кинув зброю, якої в нього немає?
— Волер, напевно, мав на увазі зброю, яка у Сівертсена була з собою. Я б крикнув те ж саме.
— Авжеж, але знаєш, де ми знайшли той пістолет? У валізі.
— У Волера були усі підстави вважати, що перед ним чемпіон Дикого Заходу зі швидкісного діставання пістолетів із валізи.
Беата розсміялася:
— Ти ж підеш випити з нами пивця?
Він подивився на неї, й її усмішка застигла, а рум’янець залив усе обличчя та шию.
— Харрі, я не хотіла...
— Нічого. Відсвяткуєш за двох, Беато. Я свою справу зробив.
— Але просто побути з нами ти можеш?
— Навряд. Це остання справа в моїй кар’єрі. — Клацання — і недокурок світляком полетів униз. — Із наступного тижня я більше не поліцейський. Може, звичайно, саме це і слід було б відзначити, але не таким чином.