Свен не квапився виконувати сказане. Харрі подивився на годинник. Залишалося ще хвилин тридцять.
— Ну ж, Сівертсене!
Свен схопив стаканчик, закинув голову і випив усе до дна, не зводячи очей із Харрі.
Харрі прикурив дві сигарети, одну вручив Сівертсену.
— Але ви мені, звичайно, не вірите, — вів далі він. — Ви, навпаки, вважаєте, що Том Волер виручить вас із цієї — як би це сказати — неприємної ситуації? Що він буде чимось заради вас ризикувати, наприклад премією за довгу і вірну службу. В крайньому разі, ви вважаєте, що, маючи стільки відомостей проти нього, ви завжди можете змусити його допомогти вам. — Харрі повільно похитав головою. — Я думав, ви тямущий, Сівертсене. Такі ребуси нам загадували, такі п’єси розігрували, а самі завжди йшли на крок попереду. Я вже уявляв собі людину, яка напевно знає, як ми міркуємо і чого хочемо, а тут ви не змогли зрозуміти, як мислить така акула, як Том Волер.
— Ваша правда. — Сівертсен, напівзаплющивши очі, випустив у стелю цівку диму. — Я вам не вірю.
Сівертсен струсив попіл у порожній стаканчик на підлозі й схибив.
Невже він намацав слабке місце? Харрі й раніше так здавалось, а потім з’ясовувалося, що він помилявся.
— Чули, обіцяють похолодання? — поцікавився він.
— Я за норвезькими новинами не стежу, — всміхнувся Сівертсен, думаючи, що вийшов переможцем.
— Дощ іще, — додав Харрі. — До речі, як вода на смак?
— Вода як вода.
— Значить, «Благословення Йосифа» тримає марку.
— Чого Йосифа?
— «Благословення», «Blessing» — без смаку і запаху. О, здається, ви про нього чули? Можливо, навіть перевозили для Волера цю продукцію? Чечня — Прага — Осло? — Харрі зобразив криву посмішку. — За іронією долі.
— Про що ви?
Харрі кинув йому якийсь предмет, той описав високу дугу й опинився у Сівертсена в руках. Предмет нагадував личинку. Це була біла капсула.
— Але вона порожня... — Свен перевів погляд на Харрі.
— Само собою. Так би мовити, привіт од нашого спільного начальника Тома Волера.
Харрі випустив дим через ніс і подивився на Сівертсена. Побачив, як засмикалася жилка на лобі, як пальці нервово вчепилися в підборіддя.
— Ти, Сівертсене, як підозрюваний у чотирьох убивствах, мав би сидіти у спеціальній в’язниці під надійною охороною. Не думав про це? А ти сидиш у звичайному ізоляторі, куди може зайти всякий, у кого при собі посвідчення. Я міг би витягнути тебе звідси, черговому сказати, що повів на допит, поставити пару підписів, після чого відправити тебе прямо в Прагу. Чи — як в цьому випадку — в пекло. Як ти думаєш, хто розпорядився посадити тебе сюди, га, Сівертсене? До речі, як самопочуття?
Сівертсен глитнув. Слабке місце. Ох, яке слабке місце!
— Навіщо ви мені це розповідаєте? — прошепотів він.
Харрі знизав плечима:
— Волер дуже вибірково ділиться інформацією з підлеглими, а я, як ти зрозумів, цікавий за природою. А тобі, Сівертсен, самому не хочеться, як і мені, побачити повну картину? Чи ти з тих, хто думає, що після смерті набуде вічного життя?
Сівертсен зблід.
— Ще сигарету? — запитав Харрі. — Чи вже трохи нудить?
Останнє слово спрацювало, як детонатор. Сівертсен почав дихати розкритим ротом, хитнув головою, і в наступну мить кам’яну підлогу камери прикрасила жовта блювота. Деякий час він сидів і жадібно ловив ротом повітря.
Харрі несхвально подивився на ті декілька крапель, які потрапили йому на брюки, підійшов до раковини, відірвав шматок туалетного паперу, витер, потім відірвав іще один і подав Сівертсену. Той обтер губи, важко впустив голову і закрив обличчя долонями. Потім він схлипуючи заговорив:
— Коли я увійшов до коридору... то дуже здивувався, але зрозумів, що він розігрує якусь роль. Він підморгував мені й хитав головою: мовляв, кричить він для когось іншого. Через декілька секунд я зрозумів його задумку. Вірніше, вирішив, що зрозумів. Я думав, що йому потрібно, щоб інші повірили, ніби я озброєний. Тоді йому буде легше пояснити, чому він дозволив мені вислизнути. У нього були два пістолети. Я думав, що другий — для мене: якби хто-небудь нас побачив, у мене в руці була б зброя. Я просто стояв і чекав, поки він дасть мені пістолет. А потім прийшла ця молодичка й усе зіпсувала.
Харрі знову став біля стіни.
— Тобто ти признаєшся, що знав: поліція шукає тебе у справі про велокур’єра-вбивцю? — зажадав він підтвердження.
Сівертсен похитав головою:
— Ні, ні, ніякий я не вбивця. Я думав, мене заарештували за контрабанду зброї та діамантів. Я знав, що Волер розслідує такі справи, й тому все йде так гладенько. І думав, із тієї ж причини він збирається допомогти мені з втечею. Мені треба...
Його знову вирвало. Цього разу чимось зеленуватим.
Харрі подав папір.
Сівертсен почав плакати:
— Скільки мені ще залишилося?
— Зараз почнеться, — відповів Харрі.
— Що?
Харрі вм’яв недопалок у підлогу, засунув руку в кишеню й дістав білу пігулку:
— Бачиш? — Він тримав її великим і вказівним пальцями. Сівертсен кивнув. — Якщо ти приймеш протиотруту протягом десяти хвилин після того, як випив «Joseph’s Blessing», у тебе ще буде якийсь шанс вижити. Цю пігулку я дістав у приятеля-фармацевта. Ти запитаєш, навіщо? Дам відповідь. Для того, що я хочу укласти з тобою угоду. Мені треба, щоб ти виступив свідком проти Тома Волера. Розповів усе, що ти знаєш про його участь у контрабанді зброї.
— Так-так! Тільки дайте пігулку!
— Але чи можу я на тебе покластися, Сівертсене?
— Присягаюся!
— Мені потрібна обдумана відповідь, Сівертсен. Звідки я знаю, раптом ти перекинешся на іншу сторону, ледве я випущу тебе з уваги? — Харрі засунув пігулку назад у кишеню. — А час-то йде. Чому я маю вірити тобі, Сівертсене? Переконай мене.
— Зараз?
— «Благословення» паралізує дихальну систему. Ті, хто спостерігав за отруєними, стверджують, що це тяжка смерть.
Сівертсен двічі моргнув і почав говорити:
— Ви мусите мені вірити, адже якщо я не помру зараз, Том Волер зрозуміє, що я розгадав його намір убити мене. Тоді шляху назад у мене не буде, і йому доведеться покінчити зі мною раніше, ніж я покінчу з ним. У мене просто немає вибору.
— Добре, Сівертсене. Продовжуй.
— Тут, у в’язниці, у мене немає шансів. Усе буде скінчено ще до того, як за мною прийдуть уранці. Єдина можливість — якнайскоріше викрити Волера і посадити його під замок. А в цьому мені ніхто не допоможе... крім вас.
— Поздоровляю, вам дістається перший приз. — Харрі підвівся. — Руки за спину, будь ласка.
— Але...
— Роби, як я говорю. Треба забиратися звідси.
— Пігулка...
— Пігулка називається «флуніпам» і допомагає хіба що від безсоння.
Свен подивився на нього з ненавистю:
— Ах ти...
До нападу Харрі був готовий: він відхилився вбік і вдарив. Сівертсен видав звук, схожий на звук надувного м’яча, коли з нього випускають повітря.
Харрі підняв його однією рукою, іншою — надів наручники.
— Не треба так турбуватися, Сівертсене. Вміст тієї ампули, яку мені дав Волер, я злив в унітаз учора ввечері. А якщо у води виявився якийсь присмак, то тут уже претензії до міської системи водопостачання.
— Але... мене...
Вони обоє подивилися на калюжі жовчі на підлозі.
— З’їв що-небудь не те, — кинув Харрі. — Я нікому не скажу.
Крісло в кімнаті чергового тихо обернулося. Показалося напівзаплющене око. Потім повіка плавно піднялась, око пильно подивилося на них, і Плакса-Грот несподівано жваво схопився на ноги.
— Це що таке? — прогавкав він.
— Арештант із камери номер дев’ять. — Харрі кивнув на Сівертсена. — На допит у шосту. Де розписатися?
— Допит? Я не чув ні про який допит.
Грот став біля столу, схрестивши руки й широко розставивши ноги.
— Наскільки мені відомо, Грот, ми вам зазвичай про це не доповідаємо, — сказав Харрі.
Здивований погляд чергового перебігав од Харрі до Сівертсена й назад.
— Спокійно, — порадив Харрі. — Невелика зміна в планах. Арештант не прийматиме ліки. У нас є дещо інше.