— Я не розумію, про що ви.
— Ну, звичайно. Якщо не хочете почути всю правду, рекомендую скоріше дістати журнал, Грот. У нас не так багато часу.
Черговий замружив праве око, але лівим, «плачливим», продовжував дивитися на них.
Харрі думав тільки про те, щоб дихати рівно, і сподівався, що через одяг не помітно, як часто б’ється його серце. Вже зараз уся його задумка могла розвалитись, як картковий будиночок. Забавна картина. Картковий будиночок без єдиного туза. Він сподівався тільки на те, що мишачі мізки Грота спрацюють, як передбачається. А припущення було засноване на вільному трактуванні постулату Еуне про те, що здатність людини мислити раціонально, коли справа стосується власних інтересів, обернено пропорційна інтелекту.
Грот хрокнув.
Харрі сподівався, це означає, що він усе зрозумів. Зрозумів, що для нього, Грота, ризику буде значно менше, якщо Харрі випише арештанта в законному порядку. Тоді згодом він розповість слідчим усе, як було, без зайвої загрози бути спійманим на брехні, ніби ніхто не входив і не виходив під час таємничої смерті в камері номер дев’ять. І добре б іще, аби Грот подумав, що Харрі одним розчерком пера може позбавити його цього головного болю, та й перевіряти зайвий раз нічого не потрібно: Волер же сам говорив, що цей ідіот тепер в їх зграї.
Грот кашлянув.
Харрі написав своє прізвище на пунктирній лінії.
— Марш! — сказав він і штовхнув Сівертсена в спину.
Нічне повітря на стоянці обдало горло прохолодою, ніби холодне пиво.
Розділ 34. Ніч на понеділок. Ультиматум
Ракель прокинулася.
Внизу хтось увійшов у двері.
Вона обернулась і подивилася на годинник. За чверть перша година.
Потягнувшись у ліжку, вона продовжувала лежати і слухати. Відчуття сонливості повільно змінилось очікуванням, що коле шкіру. Їй хотілось прикинутися сплячою, коли він забереться в ліжко. Вона знала, що це безглузда забава, але їй вона подобалася. Він просто буде лежати поруч і тихо дихати. А коли вона обернеться уві сні й мовби ненавмисно покладе руку йому на живіт, його дихання зробиться частішим і глибшим. Вони лежатимуть, не рухаючись, ніби змагаючись, хто протримається довше. І він програє.
Напевно.
Вона заплющила очі. І через мить розплющила знову, відчуваючи якесь занепокоєння.
Вона підвелася, відчинила двері спальні й прислухалася. Ні звуку. Пішла до сходів:
— Харрі?
Її голос прозвучав стривожено, й від цього їй стало ще страшніше. Вона опанувала себе і спустилася вниз.
Нікого.
Ракель вирішила, що прокинулася через те, що вітер гримнув нещільно зачиненими вхідними дверима.
Замкнувши їх, вона пішла на кухню й налила собі склянку молока. Послухала, як скрипить дерев’яний будинок, як розмовляють одна з одною старі стіни.
О пів на другу вона підвелася. Харрі вже поїхав до себе додому, і тепер він ніколи не дізнається, що він міг би виграти сьогодні вночі.
По дорозі в спальню їй раптом знову стало страшно. Вона повернула назад, але відразу заспокоїлася, коли, трохи відчинивши двері, побачила, що Олег спить у ліжечку.
Одначе за годину вона прокинулася від кошмару й не могла знайти собі місця до самого ранку.
Білий «форд-ескорт» плив крізь літню ніч, немов стара субмарина, гуркочучи двигуном.
— Екернвеєн, — бурмотав Харрі. — Сонсгате.
— Що? — перепитав Сівертсен.
— Прикидаю найкоротший шлях.
— Куди?
— Скоро побачиш.
Вони зупинились у вузькому тупику поряд із якимись занехаяними приватними хатинками, що загубилися посеред багатоповерхової забудови. Харрі перегнувся через Сівертсена і відчинив двері з його боку. Після того, як кілька років тому в цю машину залізли злодії, ці двері вже не відчинялися зовні. Ракель навіть жартувала про схожість характерів машин і їх власників, і Харрі не знав, чи правильно розуміє сенс цього жарту. Він обійшов машину навколо, витягнув Сівертсена і поставив його спиною до себе.
— Лівша? — поцікавився Харрі, відмикаючи наручники.
— Що?
— Якою рукою б’єш сильніше: правою чи лівою?
— Та я взагалі не б’ю.
— Це добре.
Харрі надів один браслет Сівертсену на праву руку, а інший — собі на ліву. Свен нерозуміюче подивився на нього.
— Не хочу втратити тебе, дорогенький, — пояснив Харрі.
— А не простіше тримати мене на мушці пістолета?
— Простіше, але кілька тижнів тому мені довелося його здати. Ходімо!
Вони перетнули рівний майданчик і попрямували у бік масивних чорних силуетів багатоповерхівок, які вимальовуються на тлі нічного неба.
— Приємно повернутися на старе місце? — запитав Харрі біля входу в гуртожиток.
Сівертсен знизав плечима.
Коли вони ввійшли, Харрі почув те, що хотів би почути якнайменше, — кроки по сходах. Він подивився навкруги, побачив світло в маленькому віконці ліфта, відійшов убік і потягнув Сівертсена за собою. Ліфт гойднувся під їхньою вагою.
— Вгадай, на який поверх ми поїдемо? — запитав Харрі. Він підніс до обличчя Сівертсену зв’язку ключів на пластиковому брелоку в формі черепа, і той підвів очі до стелі. — Не у настрої вгадувати? Гаразд, Сівертсен, тоді їдьмо на четвертий.
Свен натиснув на чорну кнопку з цифрою 4 і подивився на двері, як завжди дивляться, коли чекають, що ліфт ось-ось рушить. Харрі подивився на його обличчя. Чорт забирай, треба зізнатися: якщо це гра, то актор він блискучий.
— Ґрати, — підказав Харрі.
— Що?
— Ліфт не піде, поки не закриєш ґрати, і ти це знаєш.
— Ці?
Харрі кивнув. Сівертсен із брязкотом потягнув залізні прути вправоруч, але ліфт стояв.
На лобі у Харрі виступили краплі поту.
— До кінця, — сказав він.
— Так?
— Досить ламати комедію! — До горла підкотив клубок. — Їх потрібно зачинити до самого кінця. Якщо вони не закриють увесь отвір, ліфт не піде.
Сівертсен посміхнувся.
Харрі стиснув праву руку в кулак.
Ліфт здригнувся, і жовта стіна за чорними залізними прутами почала повзти вниз. Коли вони проїздили другий поверх, крізь віконце в дверях Харрі побачив чиюсь потилицю. Хтось спускався по сходах. Сподіватимемося, хтось із мешканців. В усякому разі, Бйорн Гольм сказав, що експерти роботу тут уже закінчили.
— Не подобаються ліфти? — запитав Сівертсен.
Харрі не відповів і дивився, як стіна повзе вниз.
— Ми не проїхали?
Ліфт зупинився так різко, що Харрі зробив крок, аби не впасти. Підлога знову гойднулася. Харрі дивився в стіну.
— Що за чортівня... — прошепотів він.
— Ви увесь мокрий від поту, інспекторе Холе. Гадаю, зараз саме відповідний час, аби дещо вам пояснити.
— Зараз не відповідний час ні для чого. Вимітайся, інакше...
Але Сівертсен став, загородивши собою кнопки, і, судячи з усього, вимітатися не збирався. Харрі підняв його праву руку й тільки тоді побачив, що в лівій у Сівертсена затиснутий шпатель. Із зеленим руків’ям.
— Лежав поряд із сидінням, — майже винувато посміхнувся Сівертсен. — Треба прибиратись у своїй машині. Ви мене чуєте?
Сталь блиснула. Харрі намагався зосередитися, не запанікувати.
— Чую.
— Дуже добре, тому що слухати мене зараз доведеться уважно. Я не винен. Вірніше, я незаконно ввозив в країну зброю і діаманти декілька років підряд, але ніколи нікого не вбивав.
Помітивши, що Харрі поворушив рукою, Сівертсен підняв свою зброю, і Харрі визнав за краще не рухатися.
— Уся контрабанда зброї йде через одну людину, яка називає себе Принцом. В один прекрасний момент я зрозумів, що Принц і Том Волер — одна і та сама особа. Навіть більше: я можу це довести. І якщо я правильно розумію ситуацію, ви збираєтеся підрізати йому крила, але без моїх доказів Том Волер швидше підріже ваші. Вірно?
Харрі дивився на шпатель.
— Холе?
Він кивнув.
Сівертсен розсміявся, дзвінко, майже по-дівчачому, і сказав:
— Правда, милий парадокс, Холе? Ось стоїмо ми з вами тут — контрабандист і нишпорка, пов’язані одним ланцюгом і повністю один від одного залежні, — й однаково думаємо, як би один одного вбити, еге ж?