Сівертсен кивнув на плакат з Іггі Попом і вів далі:
— Ніякий афродизіак не діє на жінок сильніше, ніж щира чоловіча закоханість. В основному, я заводив романи із заміжніми — з ними менше проблем, а в скрутні часи вони ставали вірним джерелом доходу, хоч і ненадовго. Роки проносилися, не залишаючи на мені відмітин. Мені минуло тридцять, а я, як і раніше, був безтурботно усмішливий, влюбливий і хороший у ліжку.
Сівертсен притулив голову до стіни й заплющив очі.
— Мабуть, звучить цинічно. Але повірте, щоразу я освідчувався від щирого серця, як освідчувався своїй дружині батько. Я віддавав їм усе. Але наставав час, і розлучався з ними. Так закінчувалося щоразу, і я думав, що так буде завжди, поки два роки тому осіннього дня не зайшов у бар на Вацлавській площі. Там я побачив її. Єву. Еге ж, так її і звуть — парадокси існують, Холе! Що мене відразу вразило, так це те, що вона, хоч і не була красунею, поводилася, немов королева краси. А люди, які вірять в те, що вони прекрасні, прекрасні насправді. Зачаровувати жінок я вмів і попрямував до неї. Ні, вона не послала мене до дідька, але так ввічливо тримала на пристойній дистанції, що я втратив голову. — Сівертсен посміхнувся. — Тому що ніякий афродизіак не діє на чоловіків сильніше, ніж щира жіноча холодність до тебе. Їй було двадцять шість. Вона молодша за мене. У неї відчуття стилю в сто разів краще за моє. Але головне — я не був їй потрібен. Вона могла продовжувати свою роботу — вона досі думає, що я нічого про неї не знаю, — і ублажати німецьких комерсантів.
— Так чому ж не продовжила? — запитав Харрі, випускаючи дим в Іггі.
— Я ж закохався в неї, а моєї закоханості вистачало на нас обох. Мені хотілося, щоб вона була тільки моєю, а для Єви — як і для більшості незакоханих жінок — на перше місце виходила економічна стабільність. Щоб отримати ексклюзивні права, я мусив багато заробляти. Контрабанда «кривавих» алмазів зі Сьєрра-Леоне — справа не занадто ризикована, але вона не перетворювала мене на надзвичайного багача. Контрабанда наркотиків пов’язана із занадто високим ризиком. Тому я вибрав зброю і Принца. Двічі ми зустрілися в Празі, щоб обговорити умови співпраці. Вдруге у відкритому кафе на площі. Єву я попросив зіграти роль фотографуючої туристки, і абсолютно випадково на більшості фотографій виявився столик, за яким сидимо ми з Принцом. Копії таких фотографій я зазвичай прикладав до листів-попереджень, які відправляв недбайливим компаньйонам. Метод дієвий. Але Принц був сама пунктуальність, із ним у мене ніколи не було клопоту. Тільки через тривалий час я дізнався, що він працює в поліції.
Харрі зачинив вікно і сів на канапу.
— Цієї весни мені зателефонували, — вів далі Сівертсен. — Говорив норвежець. Східнонорвезький діалект. Не знаю, як у нього опинився мій номер. Здавалося, він знає про мене все, і мене ледве не охопила паніка. Та ні, охопила. Він знав, ким була моя мати, за що мене судили, про червоні діаманти-зірочки, які я возив уже декілька років. Що ще гірше: він знав, що я зайнявся зброєю. Йому хотілося придбати і те й інше. Діамант і «ческу» з глушником. Він запропонував нечувану ціну. Щодо зброї я відмовився, сказав, що її треба купувати по інших каналах. Але він наполягав, що купити йому треба саме у мене без посередників. Він збільшив суму. Єва, як я вже сказав, жінка з потребами, втратити її я не міг. Тому ми з ним домовилися.
— Про що саме ви домовилися?
— Умови доставки у нього були дуже специфічні. Товар треба було доставити у Фрогнер-парк, до фонтана під Монолітом. Перша доставка сталася трохи більше п’яти тижнів тому. Прийти треба було до п’ятої вечора, коли найбільше туристів і людей, які приходять у парк відпочити після роботи. Таким чином, і мені, і йому було б легко з’явитися там і піти непоміченими. У будь-якому разі, шанси, що мене хто-небудь упізнає, були мінімальні. Багато років тому в празькому барі, куди я зазвичай заходжу, я зіткнувся з типом із Норвегії — ми з ним часто билися в школі. Він мене не впізнав. Окрім нього і його дами, з якою він приїхав до Праги у весільну подорож, я більше ні з ким із Осло не бачився, відколи поїхав звідси. Розумієте?
Харрі кивнув.
— Клієнтові не хотілося, щоб ми зустрічались особисто, але мене це влаштовувало, — сказав Сівертсен. — Товар я мав принести у коричневому пластиковому пакеті й покласти в зелену середню урну перед фонтаном. Для нього була дуже важлива точність виконання. Суму, про яку ми домовилися, він заздалегідь переказав на мій рахунок у Швейцарії. Він сказав, що саме те, що він мене відшукав, зводило нанівець можливість обману з мого боку, і мав рацію. Можна сигарету?
Харрі дав йому закурити.
— Наступного дня після першої доставки він подзвонив знову і замовив «Глок-23» і ще один «кривавий» діамант на наступний тиждень. Те ж місце, той самий час, той самий порядок дій. Була неділя, але народу в парку не зменшилось.
— Того ж дня і в той самий час сталося перше вбивство. Маріуса Веланна.
— Що?
— Нічого. Продовжуй.
— Так повторювалося тричі. З інтервалами в п’ять днів. Але востаннє все сталось інакше. Треба було виконати дві доставки. Одну — в суботу, іншу — в неділю, тобто вчора. Клієнт просив мене переночувати у матері з суботи на неділю, щоб знати, куди дзвонити на випадок, якщо плани раптом зміняться. Мене це влаштовувало, я й сам збирався так зробити. Я з радістю поїхав до мами, готуючись повідомити їй хороші новини.
— Що скоро вона стане бабусею?
Сівертсен кивнув:
— І що я одружуюся.
Харрі уточнив:
— Значить, знайдені у валізі діамант і пістолет призначалися для недільної доставки?
— Так.
— Гм...
— Ну? — запитав Сівертсен, коли відчув, що пауза затягнулась.
Харрі заклав руки за голову, відкинувся на канапу й позіхнув.
— Як фанат Іггі, ти, зрозуміло, чув його «Blah-Blah-Blah»? Хороший альбом. Цілковита бридня.
— Цілковита бридня?
Свен Сівертсен ударив ліктем по батареї, та відгукнулася пустим металевим звуком.
Харрі підвівся:
— Піду провітрю череп. Тут недалеко цілодобова автозаправка. Що-небудь купити?
Сівертсен заплющив очі.
— Послухайте, Холе. Ми в одному човні. Човен тоне. Ясно? Ви не просто чудовисько. Ви ще й дурень.
Харрі посміхнувся й випростався:
— Я про це подумаю.
Коли він через двадцять хвилин повернувся, Свен дрімав на підлозі, притулившись до батареї, немов у вітанні, піднісши приковану руку.
Харрі виклав на стіл два гамбургери, картоплю фрі й велику пляшку коли.
Свен протер очі:
— Подумали, Холе?
— Ага.
— І що придумали?
— Згадав про ваші з Волером фотографії з Праги, що наклацала твоя подруга.
— Яке відношення це має до справи?
Харрі відстебнув наручники.
— Фотографії — ніякого. Я згадав, що вона розігрувала з себе туристку. І робила те, що роблять туристи.
— І що ж вони роблять?
— Ти ж сам сказав. Фотографують.
Сівертсен потер зап’ястки й подивився на їжу на столі:
— А про склянки ви не подумали, Холе?
Харрі вказав на пляшку.
Свен відкрутив кришку і, примружившись, подивився на нього:
— Невже ризикнете пити з однієї пляшки з маніяком?
— Один човен — одна пляшка, — відповів Харрі з набитим ротом.
Олауг Сівертсен стояла у вітальні й порожніми очима дивилася прямо перед собою. Вона не вмикала світла, сподіваючись, що вони підуть, вирішивши, ніби її немає вдома. Їй телефонували, дзвонили в двері, кричали з саду, кидали в кухонне вікно маленькі камінчики. «Без коментарів», — сказала вона і висмикнула телефонний шнур. Потім вони просто стали чекати перед будинком, приготувавши свої довгі чорні об’єктиви. Коли вона пішла завісити одне з вікон, на вулиці відразу ж немов злетів рій комах. «Жу-жу-жу, клац-клац», — зашуміли їх апарати.
Минула майже доба, а поліція так і не заявила про те, що все це — непорозуміння. Вихідні. Може, варто дочекатися понеділка, коли всі вийдуть на роботу і наведуть лад?