Він пішов, а Рогер залишився дихати запорошеним, спертим повітрям підземного гаража. Коли він усе-таки вирішив піти в офіс, ішов він повільно й неохоче.
Клаус Торкільдсен попросив колег не турбувати його і замкнув двері. На екрані центральної диспетчерської «Теленор-Осло» стрибали й танцювали телефонні номери.
Сорочка пропотіла наскрізь, але не тому, що він біг на роботу, дійшов він якраз спокійно — не занадто швидко, але й не занадто повільно — і вже хотів піднятись у свій кабінет, як його зупинила черговий адміністратор, окликнувши по імені. Вірніше, по прізвищу — так Клаусу подобалося більше.
— Відвідувач, — сказала вона, вказуючи на чоловіка, який влаштувався поруч на канапі.
Клаус Торкільдсен був здивований, тому що його посада не припускала ніяких відвідувань. І не випадково: в роботі й особистому житті Клаус завжди прагнув обмежувати коло спілкування лише найпотрібнішими людьми.
Незнайомець підвівся з канапи, повідомив, що він із поліції, і попросив його сісти. Клаус тут же потонув у м’якому кріслі, відчуваючи, що почав пітніти. Поліція. Останній раз він мав із нею справу років п’ятнадцять тому. Хоча йому всього лише довелося заплатити штраф, відтоді хлопців в уніформі він старався обходити стороною. Варто було відвідувачеві розкрити рот, як піт покотився з Клауса градом.
Без довгих передмов поліцейський сказав, що їм треба відстежити один номер. Одного дня Клаус уже робив це для правоохоронних органів. Робота не особливо хитра. Ввімкнений мобільний телефон щопівгодини відправляє сигнал, який фіксується базовими міськими станціями. Крім того, зрозуміло, базові станції ловлять і реєструють усі вхідні й вихідні дзвінки абонента. По накладенню зон покриття окремих станцій можна з’ясувати, де розташований телефон, як правило, з точністю до квадратного кілометра. Минулого разу він проробляв це в Крістіансанні, в Банехеї, й із цього приводу було стільки галасу!
Клаус сказав, що такі питання треба вирішувати з його начальством, але чоловік із поліції заявив, що справа термінова й часу на службову тяганину не залишається. Окрім того самого номера (котрий, як з’ясував Клаус, належить якомусь Харрі Холе), він просив простежити за вхідною та вихідною інформацією ряду осіб, із якими абонент міг контактувати, і вручив Клаусу список номерів і електронних адрес.
У приміщенні працював кондиціонер, і спітнілого Клауса з жару кинуло в холод. Він запитав, чому поліція звернулася саме до нього, а не до інших, досвідченіших співробітників.
— Бо ми знаємо, що ви нікому про це не розповісте, Торкільдсене. Як і ми не розповімо вашому начальству і колегам, що в січні тисяча дев’ятсот вісімдесят сьомого року вас застукали без штанів у Стенс-парку. Наша інформаторка повідомила, що під пальтом у вас зовсім нічого не було. Холодно, напевно...
Торкільдсен безуспішно спробував проковтнути клубок у горлі. Йому ж сказали, що через декілька днів цей запис видалили з поліцейської картотеки.
Навіть зараз, коли він уже сидів у диспетчерській, клубок страху ніяк не хотів зникати, тому що відстежити місцезнаходження цього телефону виявилося зовсім не просто. Так, він був увімкнений і щопівгодини справно сигналив, але кожного разу з іншого району міста, немов знущаючись із Клауса.
Він переключив увагу на список інших номерів. Одним із них був внутрішній телефон на Кйольберггате, 21. Він перевірив — служба криміналістичної експертизи.
Дзвінок. Беата підняла слухавку відразу ж.
— Ну? — запитав голос на тому кінці.
— Поки що паршиво, — відповіла вона.
— Гм...
— Двоє співробітників проявляють фотографії та пачками приносять мені.
— Свена Сівертсена там немає?
— Якщо у момент убивства Барбари Свендсен він і був біля фонтана у Фрогнер-парку, йому не поталанило. На жодній із фотографій його не виявилось. А я вже переглянула більше сотні.
— У білій сорочці з короткими рукавами та синіх...
— Харрі, ти мені це вже говорив.
— Схожих облич немає?
— Харрі, у мене чудова пам’ять на обличчя. На фотографіях його немає.
— Гм...
У кабінет заглянув Бйорн Гольм, і вона жестом запросила його ввійти. Він поклав на стіл нову пачку фотографій, які ще пахнули розчином, показав на одну з них, підніс великий палець угору й віддалився.
— Почекай, — сказала Беата. — Тут у мене дещо прояснилося. Прийшли фотографії від групи, яку возили туди в суботу близько п’ятої. Зараз подивимось...
— Подивися.
— Так... О-па... Вгадай, на кого я зараз дивлюся?
— Він?
— Ага. Свен Сівертсен власною персоною. У профіль, перед шістьма вігеланновськими титанами. Нібито йде мимо.
— У нього в руці коричневий пакет?
— Нижню частину зрізано. Не видно.
— Добре. Значить, він був там.
— Так, але в суботу нікого не вбили. Отже, Харрі, на алібі не тягне.
— Хоч би щось із його розповіді — правда.
— Ну... Краща брехня на дев’яносто відсотків складається з правди.
Беата відчула, як червоніють вуха: тільки що вона дослівно процитувала одну з максим Харрі. Навіть інтонації його повторила.
— Де ти? — поспішила запитати вона.
— Як я вже говорив, нам обом буде краще, якщо ти цього не знатимеш.
— Вибач, забула. — Після незграбної паузи Беата сказала: — Ми продовжуємо перевіряти фотографії. У Бйорна є список туристичних груп, які були у Фрогнер-парку під час інших убивств.
Харрі невизначено гмикнув, що Беата розцінила як вдячність, і поклав слухавку.
Харрі пальцями помасажував очі, стиснув перенісся і міцно замружився. Сьогодні вранці він спав дві години, разом — шість за останні три доби. Він знав, що, можливо, йому ще довго не доведеться нормально поспати. Сьогодні йому снилися вулиці: перед очима пливла мапа Осло в кабінеті, згадувалися назви. Сонсгате, Ніттедальгате, Сьорумгате, Шедсмугате — всі ці маленькі вулички-завулочки Кампена. Потім уві сні настала ніч і почався снігопад. Ось він іде по вулиці в Грюнерльокка (по Марквейєн чи Тофтес-гате?) і бачить біля узбіччя червоний спортивний автомобіль, а в нім — двох людей. Підійшовши ближче, помічає, що на пасажирському сидінні жінка у старовинній сукні й голова у неї свиняча. Харрі починає гукати її. Кричить: «Елен!» Коли вона розкриває рот, аби відповісти, з нього сиплються дрібні камінці.
Харрі повів головою з одного боку в інший, немов наводячи різкість зображення, і подивився на підлогу, де на матраці лежав Свен Сівертсен.
— Ось що, — сказав Холе. — Знайома, з якою я зараз говорив по телефону, запустила заради нас цілий механізм, через що може не лише позбутися роботи, але і потрапити за ґрати як співучасниця. Тому мені треба якось заспокоїти її бентежну душу.
— Себто?
— Мені хочеться, щоб вона побачила копію якої-небудь фотографії, де ви з Волером у Празі.
Свен розсміявся:
— Ти що, туго міркуєш, Харрі? Я ж кажу, це мій єдиний козир у грі. Якщо я його викладу зараз, мій порятунок тут же завершиться.
— Можливо, це станеться навіть раніше, ніж ти думаєш. Знайшли твою суботню фотографію, де ти у Фрогнер-парку. Але тебе там не було видно в день убивства Барбари Свендсен. Дивно, так? Враховуючи, що японці клацають фонтан усе літо. Для тебе це неважливі новини. Тому я прошу тебе зідзвонитися зі своєю співмешканкою і попросити її відправити знімок факсом або електронною поштою Беаті Льонн зі служби криміналістичної експертизи. Якщо хочеш приберегти козир, нехай фізіономія Волера буде змазана, але мені потрібна фотографія, де ти на якійсь площі сидиш із кимось, хто схожий на Тома Волера!
— На Вацлавській площі.
— Не має значення. У неї в запасі година. Не встигнете — наш договір втрачає силу. Ясно?
Сівертсен пильно подивився на Харрі, перш ніж відповісти:
— Не знаю, може, її немає вдома.
— Вагітна жінка. Вона не працює, — сказав Харрі. — Упевнений, що вона зараз сидить удома і чекає твого дзвінка. У твоїх інтересах, щоб це було так. Залишилося п’ятдесят дев’ять хвилин.
Сівертсен забігав поглядом по кімнаті, потім подивився на Харрі й похитав головою: