Чоловік кашлянув. Микола заплющив очі і вирішив, що відразу ж після прибуття додому омиє тіло душем, а слух — музикою Чайковського.
— Святий отче, так виходить, що порок, як і вода, шукає, де нижче. Якщо є в характері хоч мала дірочка, тріщина, слабинка, порок завжди знайде її.
— Усі ми грішники, сину мій. Ти прийшов у чомусь покаятись?
— Так. Я був невірний моїй коханій жінці. Зрадив її з розпусницею і, хоча не любив її, не знайшов у собі сил, щоб відмовитися.
До горла Миколи підступив клубок.
— Продовжуй.
— Вона... Я був немов одержимий нею.
— Був, кажеш? Так, значить, ти перестав із нею зустрічатися?
— Вони померли.
Микола здригнувся: не лише від його слів, але й від інтонації, з якою він їх вимовив.
— Вони?
— Вона була вагітною. Мені здається.
— Мені сумно чути про твої втрати, сину мій. А твоя дружина знає про це?
— Ніхто про це не знає.
— А від чого вона померла?
— Від кулі в голові, святий отче.
Миколу обдало холодом. Клубок підступив знову.
— Ти в чомусь іще хочеш покаятися, сину мій?
— Так. Є одна людина. Поліцейський. Я бачив, як жінка, яку я люблю, пішла до нього, і до мене закралися думки про те, щоб...
— Щоб що?
— Согрішити. Це все, святий отче. А тепер ви можете прочитати молитву про відпущення?
У храмі стало тихо.
— Мені... — почав Микола Луб.
— Святий отче, мені пора йти. Ви не будете такі ласкаві?
Микола знову заплющив очі, почав читати і розплющив їх, тільки коли дійшов до слів:
— Прощаю і відпускаю тобі всі гріхи твої, в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духу. Амінь.
Він перехрестив голову чоловіка, той прошепотів подяку і швидкими кроками вийшов із церкви.
Микола залишився на тому ж місці й слухав відлуння власних слів. Здається, він згадав, де бачив цього чоловіка. У Старому Акері, він приходив із новою зіркою Віфлеємською замість зламаної.
Як священика Миколу зв’язувала обітниця дотримувати таємницю сповіді. І почуте не змусило б її порушити, але щось недобре було в самому голосі чоловіка — в тому, як він говорив про свої думки про те, щоб... Щоб що?
Микола виглянув у вікно. Де ж хмари? Здається, ось-ось почнеться дощ, але спочатку будуть грім і блискавка.
Він замкнув двері, став навколішки перед маленьким вівтарем і почав молитися з таким щирим почуттям, якого не відчував уже багато років. Просив Господа укріпити й наставити на шлях істинний. І дарувати прощення.
О другій годині в дверях кабінету Беати з’явився Бйорн Гольм і сказав, що у нього дещо для неї є.
Вона підвелась і пройшла за ним у фотолабораторію. На шнурі для просушування висів щойно надрукований знімок.
— Зроблено минулого понеділка, — сказав Бйорн. — Приблизно о пів на шосту, тобто через півгодини після вбивства Барбари Свендсен. За цей час можна спокійно доїхати на велосипеді від площі Карла Бернера до Фрогнер-парку.
На фотографії була усміхнена дівчинка на тлі фонтана. Поряд із нею був видний шматок скульптури. Беата її упізнала — «Дерево і пірнаюча дівчина». Вона полюбляла забиратися до цієї скульптури в дитинстві, коли мама з татом на неділю виїжджали з нею в місто і йшли гуляти у Фрогнер-парк. Тато говорив, що у Густава Вігеланна пірнаюча символізувала дівочий страх перед тим, як зробити крок у доросле життя і стати матір’ю.
Зараз Беата дивилася не на неї. Вона дивилася на самий край фотографії, де біля зеленої урни стояв чоловік із коричневим пакетом у руці. Він був одягнений в обтислу жовту куртку і чорні спортивні штани, які носять велосипедисти. На голові був чорний шолом, на обличчі сонячні окуляри і маска.
— Велокур’єр, — прошепотіла Беата.
— Обличчя однаково не видно, — відповів Бйорн Гольм.
— Так, але... — Голос Беати прозвучав, немов відлуння. Не зводячи очей із фотографії, вона простягнула руку. — Лупу...
Гольм відшукав збільшувальне скло на столі між пакетиків з реактивами і передав їй.
Беата прикрила одне око і почала водити лупою по фотографії.
Бйорн Гольм подивився на начальницю. Він, звичайно, чув історії про те, як вона працювала в слідчому відділі, як сиділа добу безперервно, замкнувшись у відеокімнаті, переглядала записи пограбувань: кадр за кадром, помічаючи все нові подробиці статури і жестикуляції, контури облич за масками, і врешті-решт, встановлювала особи нальотчиків, тому що бачила їх раніше (приміром, на записі нальоту на пошту, яку зробили п’ятнадцять років тому, коли сама Беата ще під стіл пішки ходила, а потім залишили в архіві на жорсткому диску, де записано мільйони облич і кожен наліт за всю історію відеоспостереження). Хтось стверджував, що у Беати дуже добре розвинена частина мозку, що відповідає за пам’ять на обличчя. Тому Бйорн Гольм дивився не на фотографію, а на те, як Беата розглядає кожну деталь, хоча розумів, що нічому в неї не навчиться, адже для цього потрібні особливі природжені здібності, яких у нього немає.
Потім він зрозумів, що Беата розглядає зовсім не обличчя чоловіка.
— Коліно, — сказала вона. — Бачиш?
Бйорн Гольм підійшов ближче:
— Що там?
— На лівій. Схоже на пластир.
— Тобто нам треба шукати чоловіка з пластиром на нозі?
— Смішний ти, Гольме. Перш ніж шукати того, хто на цій фотографії, треба з’ясувати, чи може він бути нашим веломаніяком.
— А у кого ми це з’ясуємо?
— У єдиної людини, яка бачила його зблизька. Зроби копію фотографії, а я пішла за машиною.
Свен Сівертсен з приголомшеним виглядом дивився на Харрі. Той щойно виклав йому свою неймовірну теорію.
— Я дійсно ні про що не підозрював, — прошепотів Сівертсен. — Я ніколи не бачив фотографії жертв у газетах. На допитах мені називали імена, але вони мені нічого не говорили.
— Ну, поки що це тільки теорія, — сказав Харрі. — Ми не знаємо, чи дійсно це велокур’єр-маніяк. Потрібні конкретні докази.
Сівертсен посміхнувся:
— Краще доведи, що у тебе вже досить матеріалу, щоб із мене зняли звинувачення. Тоді я надам свідчення проти Волера.
Харрі знизав плечима:
— Я можу подзвонити начальникові мого відділу, Б’ярне Мьоллеру, попросити його приїхати на патрульній машині й забрати нас звідси у повній цілості.
Сівертсен рішуче похитав головою:
— У цій справі напевно вже замішані чини, вищі Волера. Я нікому не вірю. Спочатку надай докази.
Харрі стиснув і розтиснув кулаки:
— У нас є ще варіант: піти до журналістів і все їм розповісти. І про маніяка, і про Волера. Таким чином ми себе убезпечимо.
Сівертсен подивився на нього з підозрою.
— Наш час спливає, — сказав Харрі. — Він уже ближче. Невже не відчуваєш?
Сівертсен потер зап’ястки.
— Добре, — сказав він. — Гаразд.
Харрі засунув руку в задню кишеню і дістав погнуту візитку. На секунду замислився, можливо, уявляючи наслідки свого дзвінка. Чи не уявляючи. Набрав номер робочого телефону. Голос у слухавці відповів на подив різко:
— Рогер Єндем.
Харрі чув на задньому плані гамір, дзижчання апаратури та дзвінки інших телефонів.
— Це Харрі Холе. Мені треба, щоб ви мене уважно вислухали, Єндеме. У мене є інформація про велокур’єра-маніяка та про контрабанду зброї, в якій замішаний один із моїх колег у поліції. Ви чуєте?
— Так-так.
— Чудово. Пропоную так: я вам даю ексклюзивну інформацію, а ви розміщуєте її на сайті «Афтенпостен» так швидко, як тільки можете.
— Домовилися. Ви звідки дзвоните, Холе?