Судячи з голосу, він був здивований зовсім не так сильно, як припускав Харрі.
— Це неважливо. У мене є відомості, які підтверджують, що Свен Сівертсен — не велокур’єр-маніяк. Це офіцер, який вів розслідування і ось уже декілька років займається незаконним ввезенням зброї в Норвегію.
— Фантастика. Але, вважаю, ви розумієте: я не можу все це надрукувати на підставі телефонної бесіди.
— Що ви маєте на увазі?
— Жодна серйозна газета не публікуватиме звинувачення на адресу інспектора, особливо в контрабанді зброї, не переконавшись у достовірності джерела. Ні на секунду не сумніваюся, що ви той, за кого себе видаєте, але звідки мені знати, що ви не п’яний, або не з’їхали з глузду, або і те й інше? Якщо я полінуюся перевірити істинність інформації, газеті може загрожувати судовий розгляд. Треба зустрітися, Холе. Я обіцяю, що все запишу з ваших слів.
У виниклій паузі Харрі почув, як поряд із Єндемом хтось заливчасто і безтурботно засміявся.
— В інші газети можете навіть не дзвонити — вам дадуть відповідь ту ж саму. Довіртеся мені, Холе.
Харрі затримав подих.
— Добре, — погодився він. — У «Андеруотері». Далсбергстієн. О п’ятій. Приходьте сам, інакше я вшиваюсь. І нікому ні слова! Ясно?
— Ясно.
— До зустрічі.
Харрі натиснув скидання і замислившись закусив нижню губу.
— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш, — сказав Свен.
Бйорн Гольм і Беата звернули з шумної алеї Бюгдьой і в наступну мить опинилися на тихій вуличці з ошатними віллами з одного боку і фешенебельними старовинними багатоквартирними будинками — з іншого. На узбіччях тут і там стояли розкішні німецькі автомобілі.
— Красиво живуть, — зауважив Бйорн.
Вони зупинилися перед жовтим, ніби ляльковим, будинком.
Після другого дзвінка домофон ожив.
— Слухаю...
— Андре Кляузен?
— Це я.
— Беата Льонн, поліція. Можна увійти?
Андре Кляузен зустрів їх у дверях в халаті, що не доходив до колін, почухуючи садно на щоці й особливо не приховуючи позіхання.
— Вибачте. Повернувся додому пізно вночі, — сказав він.
— Напевно, зі Швейцарії?
— Ні, всього лише із заміського будинку. Заходьте.
Вітальня Кляузена була замала для тієї колекції творів мистецтва, які в ній були, і Бйорн Гольм тут же відзначив, що хазяїн найменше схильний до спартанського мінімалізму. В одному з кутків кімнати бив фонтанчик і гола старогрецька богиня піднімала руки до стелі, розписаної в стилі Сікстинської капели.
— Мені хочеться, щоб ви згадали той момент, коли зустріли велокур’єра у приймальні адвокатської контори, — сказала Беата. — А потім поглянули на цей знімок.
Кляузен узяв фотографію і почав її пильно роздивлятися, продовжуючи колупати садно на щоці. Бйорн Гольм між тим роззирався в кімнаті. За однією з дверей почувся тупіт, а потім хтось поскрібся в двері.
— Можливо, — сказав Кляузен.
— Тільки можливо? — Беата сіла на краєчок стільця.
— Дуже ймовірно. Одягнений точнісінько. Шолом, знову ж таки — окуляри.
— А пластир на коліні у нього був?
Кляузен тихо розсміявся:
— Як я вже говорив, не маю звички так уважно роздивлятися чоловічі тіла. Якщо вам буде від цього легше, скажу, що моя інтуїція твердо говорить: «Так! Це він і є». Але не більше... — Він розвів руками.
— Спасибі. — Беата підвелася.
— Нема за що, — відмахнувся Кляузен, провів їх до дверей і простягнув руку.
Гольм, зам’явшись на мить, потиснув, а коли Кляузен простягнув її Беаті, та злегка всміхнулась і похитала головою:
— Вибачте, але у вас кров на пальцях. І на щоці.
Кляузен схопився за щоку.
— Ох, дійсно! — з усмішкою сказав він. — Це все Трулс, мій собака. На вихідних зовсім розігрався, на природі ж.
Він дивився на Беату, й усмішка ставала все ширшою і ширшою.
— На все добре, — попрощалася вона.
Опинившись на вулиці, Бйорн Гольм здригнувся, сам не розуміючи чому.
Клаус Торкільдсен спрямував у обличчя обидва вентилятори, але ті лише гнали на нього все те ж задушливе повітря. Він ткнув пальцем в товстий екран. Внутрішній телефон служби криміналістичної експертизи. Абонент щойно закінчив розмову. Вже вчетверте йому дзвонили з одного і того ж номера. Розмови були нетривалі.
Він двічі клацнув по цьому номеру, щоб отримати відомості про абонента. На екрані з’явилось ім’я. Подвійне клацання по імені — висвітились адреса і місце роботи. Потім він набрав номер, на який йому було звелено дзвонити, якщо з’явиться яка-небудь інформація.
— Алло? — підняли трубку на тому кінці.
— Це Торкільдсен із «Теленора». З ким я говорю?
— Не ставте зайвих запитань, Торкільдсене. Що ви хочете повідомити?
Торкільдсен відчув, що сорочка прилипла до пахв.
— Я тут дещо перевірив, — почав він. — Мобільний телефон цього Холе знайти неможливо: він постійно переміщається, але є інший номер, із якого кілька разів дзвонили на Кйольберггате.
— Так. Чий він?
— Номер належить якомусь Ейстейну Ейкелану. Він зареєстрований як таксист.
— Ну і що?
Торкільдсен відкопилив нижню губу і спробував здути крапельки, що зібралися на запітнілих окулярах.
— Я подумав про можливий взаємозв’язок між таксистом і телефоном, який постійно переміщається по місту.
На тому кінці мовчали.
— Алло? — покликав Торкільдсен.
— Інформацію прийнято, — сказав голос. — Продовжуйте стеження, Торкільдсене.
Коли Бйорн Гольм і Беата заходили в будівлю на Кйольберггате, у неї задзвонив телефон.
Вона швидким рухом витягнула його із-за пояса і, подивившись на екран, притиснула до вуха.
— Харрі? Нехай Сівертсен задере ліву штанину. У нас є фото велосипедиста в масці з коричневим пакетом перед фонтаном, її було зроблено о пів на шосту минулого понеділка. У велосипедиста на коліні пластир.
Бйорн ледве встигав за своєю начальницею — вони йшли по коридору. Беата звернула в кабінет.
— Ні пластиру, ні рани? — перепитала вона. — Та ні, це нічого не доводить. До твого відома: Андре Кляузен з великою часткою вірогідності підтверджує, що саме велосипедиста на фото він бачив біля «Халле, Тюне і Веттерліда».
Вона сіла за письмовий стіл.
— Що?
Бйорн Гольм побачив, як вона смішно хмурить брови.
— Он як. — Вона відклала телефон і подивилася на нього, ніби не вірячи тому, що тільки-но почула. — Харрі каже, що знає, хто вчинив усі ці вбивства.
Бйорн не відповів.
— Перевір, чи вільна лабораторія, — сказала вона. — Нам підкинули нову роботу.
— Яку роботу? — запитав Бйорн.
— Справжнє лайно.
Ейстейн Ейкелан сидів у таксі на стоянці недалеко від Санктхансхьоуген і, напівзаплющивши очі, дивився на довгоногу дівчину, що сиділа в кріслі на тротуарі перед «Явою» і збагачувала свій організм кофеїном. Шуму кондиціонера не було чутно через гучну музику, що лунала з навушників.
«Faith has been broken, tears must be cried...»
Злі язики стверджували, що автор цієї пісні — Грем Парсонс, а Кіт і «Роллінґ Стоунз» украли її для альбому «Липкі пальці», поки були у Франції, намагаючись усіма мислимими і немислимими способами набути репутації геніальних.
«Wild, wild horses couldn’t drag me away...»
Ейстейн здригнувся: задні двері відчинилися. Чоловік, напевно, непомітно підійшов ззаду, вийшовши з парку. У дзеркалі Ейстейн побачив засмагле обличчя з міцними щелепами, очі затуляли дзеркальні сонячні окуляри.
— До Марідальського озера. — Голос був приємним, але в ньому відчувалися командні нотки. — Якщо не утруднить.
— Та ні, — пробурмотів Ейстейн.
Він вимкнув музику, востаннє затягнувся й викинув недокурок із вікна.
— Куди саме до озера? — запитав він.
— Їдьмо, потім скажу.
Вони поїхали вгору по Уллеволсвейєн.
— Обіцяли дощ, — спробував зав’язати розмову Ейстейн.
— Потім поговоримо, — відрізав голос.
«Це замість чайових», — подумав Ейстейн.
Через десять хвилин позаду залишилися багатоповерхові будинки, і вони опинилися серед двориків і будиночків біля Марідальського озера. Цей перехід від міста до села завжди йому подобався, а одного дня пасажир-американець навіть запитав його, чи не проїжджають вони музей просто неба.