— Там далі можеш повернути ліворуч, — сказав голос.
— У ліс? — запитав Ейстейн.
— Так, звичайно. Чого ти нервуєшся?
Ейстейн знову поглянув у дзеркало, але чоловік пересів, і тепер можна було бачити тільки половину його обличчя.
Зменшивши швидкість, Ейстейн увімкнув лівий поворотник і звернув на гравійну доріжку, порослу травою.
Щось йому не сподобалося.
Обабіч дороги гілки, граючи на світлі зеленим листям, немов запрошували їх у гущавину. Ейстейн ударив по гальмах. Колеса востаннє човгнули по гравію, і машина зупинилася.
— Вибачте, — сказав він дзеркалу. — Нещодавно лагодив ходову частину. До того ж тут ми не їздимо. Якщо хочете, я можу подзвонити, і пришлють іншу машину.
Здавалося, чоловік на задньому сидінні посміхається. Принаймні однією половиною обличчя.
— А з якого телефону ти збираєшся дзвонити, Ейкелане?
Ейстейн відчув, як волосся на шиї стало дибки.
— З власного? — прошепотів голос.
Мозок Ейстейна гарячково перебирав варіанти відповідей.
— Чи з телефону Харрі Холе?
— Не розумію, про що ви, містере. Далі я не поїду.
Людина розсміялася:
— Містер? Ти помиляєшся, Ейкелане.
Ейстейн хотів було глитнути клубок, що підступив до горла, але стримався:
— Слухайте, якщо вже я вас не довіз, куди треба, можете не платити. Виходьте, а я поки що викличу іншу машину.
— Якщо вірити твоїй особистій справі, ти головатий, Ейкелане. Отже, думаю, розумієш, що мені потрібно. Ненавиджу штампи, але я доб’юся свого, хай там що, і ти сам можеш вибрати: по-хорошому або по-поганому.
— Не розумію, про що... ай!
Чоловік ударив Ейстейна по потилиці, трохи вище шиї, і він, мимоволі подавшись уперед, зі здивуванням помітив, що очі наповнюються слізьми. Не через біль — ні, цей удар був із тих, якими обмінюються в школі, готуючи справжні побої на потім. Але слізні залози, напевно, вже зрозуміли те, що відмовлявся визнати мозок: почалися серйозні проблеми.
— Де у тебе телефон Харрі, Ейкелане? У бардачку? У багажнику? Можливо, в кишені?
Ейстейн не відповів. Його мозок продовжував у скаженому темпі відкидати варіанти. Навколо ліс. Щось підказувало, що людина на задньому сидінні добре натренована і наздожене Ейстейна за лічені секунди. Чи є у нього спільники поблизу? Може, варто натиснути кнопку тривоги і розіслати цей сигнал іншим автомобілям? Чи має він право залучати до цього інших?
— Зрозуміло, — сказав чоловік. — Значить, по-поганому. Знаєш що? — Ейстейн не встиг зреагувати, а він уже обхопив його за шию і втиснув у крісло. — Так я і думав.
Окуляри в Ейстейна злетіли. Він простягнув до них руку, але не дістав.
— Піднімеш тривогу — я тебе уб’ю, — прошепотів чоловік йому у вухо. — Не у фігуральному, а в буквальному сенсі. Умертвлю.
Хоча в мозок Ейстейна Ейкелана не надходив кисень, він чув, бачив і відчував запахи на подив добре: бачив мережу капілярів на зворотному боці власної повіки, розрізняв запах одеколону свого пасажира і чув у його голосі повискуючі радісні нотки.
— Де він, Ейкелане? Де Харрі Холе?
Ейстейн беззвучно розкрив рот, і чоловік ослабив хватку.
— Я не розумію...
Горло стиснули знову.
— Остання спроба, Ейкелане. Де твій товариш по чарці?
Ейстейн відчув біль і болісне бажання жити, але він знав, що скоро все закінчиться. У таку халепу він потрапляв і раніше. Це просто перехідна стадія. Скоро розмова піде куди спокійніше і приємніше. Минали секунди. Мозок почав відключати відділи, що відповідають за почуття. Першим відмовив зір...
Хватка знову ослабла, і до мозку хлинув потік кисню. Зір повернувся. Біль теж.
— Ми однаково його знайдемо, — мовив голос. — А вже ти вибирай, хочеш ти пережити цю подію чи ні.
Ейстейн відчув, як щось холодне і тверде ковзнуло по скроні, по кінчику носа. Вестернів Ейстейн у житті переглянув немало, але бачити револьвер сорок п’ятого калібру на такій близькій відстані йому ще не доводилося.
— Розкрий рота.
А на смак пробувати вже тим більше.
— Рахую до п’яти і стріляю. Якщо захочеш щось сказати, кивни. Бажано раніше, ніж я скажу п’ять. Раз...
Ейстейн намагався впоратися зі страхом смерті. Говорив собі, що люди мислять раціонально, і цей чоловік нічого не виграє, якщо вб’є його.
— Два...
«Логіка на моєму боці», — думав Ейстейн. У дула був смак металу і крові, і від цього починало нудити.
— Три. І не хвилюйся про машину, Ейкелане. Я ретельно все приберу й вимию після себе.
Ейстейн відчув, як тіло починає тремтіти, це була мимовільна реакція, і він міг тільки відзначити її, але не припинити. Згадалася ракета, яку він якось бачив по телевізору. Та теж тремтіла за декілька секунд до того, як її відправили до холодного і порожнього космічного простору.
— Чотири.
Ейстейн кивнув. Енергійно й кілька разів.
Револьвер зник.
— Він у бардачку, — задихаючись сказав Ейстейн. — Він сказав, що не треба ні вимикати його, ні відповідати на дзвінки. А сам узяв мій.
— Та плював я на ваші телефони, — відповів голос за спиною. — Я хочу почути, де Холе.
— Я не знаю. Він нічого не сказав. Тобто сказав, що нам обом буде краще, якщо я нічого про це не знатиму.
— Збрехав. — Це прозвучало м’яко і спокійно, і Ейстейн не зрозумів, злиться його пасажир чи бавиться. — Краще буде тільки йому, Ейкелане, не тобі.
Холодний револьвер обпік щоку, немов розжарена праска.
— Почекайте! — випалив Ейстейн. — Харрі щось говорив. Згадав. Він сказав, що сховається вдома.
Ці слова вислизнули дуже швидко, і йому здалося, ніби він недостатньо чітко все вимовив.
— Ми там були, ідіоте.
— Та я не про той будинок, де він живе. Будинок в Уппсалі, де він виріс.
Чоловік на задньому сидінні розсміявся, і тут же дуло револьвера спробувало залізти Ейстейну в ніздрю. Стало боляче.
— Ми відстежували твій телефон протягом декількох годин, Ейкелане, і знаємо, з якого району Холе дзвонив, це не Уппсала. Ти просто брешеш. Інакше кажучи, «п’ять».
Почувся писк. Ейстейн заплющив очі. Писк не припинявся. Він уже помер? Писк почав складатися в мелодію. Щось знайоме. «Пурпурний дощ». Прінс. Це дзвонив мобільний.
— Так, слухаю, — відгукнувся голос із заднього сидіння.
Ейстейн поки що не наважувався розплющити очі.
— В «Андеруотері»? О п’ятій? Добре. Збирайте всіх хлопців, я їду.
Ейстейн почув шерех одягу. Час минав. Він почув, як лісовий птах голосно затягнув свою трель. Красиво. Що це був за птах, він не знав. А мав би. Але головне — навіщо. Треба знати, навіщо птах співає. Тепер він уже ніколи про це не дізнається. На плече лягла долоня.
Ейстейн обережно розплющив очі, подивився в дзеркало і побачив білосніжну посмішку.
Потім голос із тими ж радісними нотками розпорядився:
— У центр, шофере. І мерщій.
Розділ 38. Понеділок. Хмара
Ракель різко розплющила очі. Серце билося часто і сильно. Вона заснула. Навкруги лунав безперервний шум дітвори, що купалась. У роті відчувався гіркуватий присмак трави, а спека вкривала спину, мовби ковдрою. Їй щось снилося? Щось, від чого вона прокинулася?
Від раптового подуву вітру тепла ковдра зникла. Ракель здригнулася.
«Дивно, як швидко іноді забуваються сни», — подумала вона і обернулась. Олега поруч не було. Вона підвелася на ліктях і подивилася навкруги.
У наступну секунду вона була вже на ногах.
— Олеже! — крикнула Ракель і кинулася бігти.
Вона знайшла його біля басейну з вишкою. Він сидів на краю і розмовляв із хлопчиком, якого Ракель, здається, вже бачила. Напевно, однокласник.
— Привіт, мамо. — Олег примружившись подивився на неї й усміхнувся.
Ракель узяла його за руку, міцніше, ніж сама цього хотіла.
— Я тобі говорила, щоб ти без дозволу нікуди не йшов?