— Ні, — відповів Харрі.
— Ні?
— Будь ласка, продовжуй.
Віллі пильно подивився на Харрі.
— У конверт він уклав свою фотографію: напевно, в попередньому листі вона благала її прислати. Я упізнав його. Це був норвежець, якого ми зустріли в кафе на Перловій — дуже сумнівній вулиці Праги, де повно повій і більш-менш замаскованих борделів. Коли ми ввійшли, він сидів біля стійки. Я звернув на нього увагу, тому що він на вигляд був як модель фірми «Бос» — солідний і стильний чоловік, елегантно одягнений і вже у віці. Але з такими молодими, грайливими очима, які найбільше подобаються жінкам. Я не особливо здивувався, коли через деякий час цей чоловік підійшов до нашого столика, відрекомендувався по-норвезьки і запропонував купити у нього підвіску. Я ввічливо відмовився, але він однаково дістав її з кишені й показав Лісбет. Вона, звичайно ж, почала зітхати і говорити, як їй сподобалася прикраса, — червоний діамант у формі п’ятикутної зірки. Коли я запитав, скільки він хоче за підвіску, він заламав таку ціну, що я визнав це безумством і попросив його покинути нас. Посміхаючись, як переможець, він написав на папірці адресу іншого кафе і сказав, що ми зможемо зустріти його там у той же час, якщо раптом передумаємо. Папірець він, ясна річ, подав Лісбет. Я пам’ятаю, що півдня після цього ходив у поганому настрої, але потім усе забулося. Лісбет уміє позбавляти непотрібних думок. Уміла... — Віллі провів пальцем по щоці. — Самою своєю присутністю.
— Гм... А що було в іншому листі?
— Це був її лист, який вона відправила йому, але на пошті поставили штамп: «Повернути адресантові». Вона писала, що намагається відшукати його всіма можливими способами, але по телефону, який він їй дав, ніхто не відповідає, а в празькій довідковій новий номер не зареєстровано. Вона писала, що сподівається, лист усе-таки дійде до нього, і запитувала, чи не поїхав він із Праги і чи розібрався з економічними проблемами, через які йому доводилося позичати гроші у неї.
Віллі реготнув:
— Коли що, вона знову готова допомогти, бо любить його. Більше ні про що не думає, розлука зводить її з розуму. Вона сподівалася, що з часом це пройде, але замість цього ніби отрута розлилася по всьому її тілу, і тепер страждає кожна клітинка. А деяким клітинкам, мабуть, доводилось особливо туго. Тому що, вона писала, коли дозволяє своєму чоловікові — тобто мені — займатися з нею любов’ю, то заплющує очі й уявляє його на моєму місці. Звичайно, я був приголомшений. Але я просто помер, коли побачив дату на конверті. — Віллі знову примружився. — На штампі значився лютий цього року.
Новий спалах блискавки осяяв кімнату, і тіні, мовби примари, метнулися на стіни.
— Що в таких випадках зазвичай роблять? — запитав Віллі.
— Дійсно, а що?
Віллі блідо посміхнувся:
— Не знаю. Я приготував їй вечерю з паштетом із гусячої печінки та склянкою солодкого білого вина. Я вистелив її ліжко трояндами, і ми кохалися одне з одним ніч безперервно. А коли під ранок вона заснула, я лежав і дивився на неї. Я знав, що не можу без неї жити, але знав я й інше: щоб повністю її здобути, мені спочатку треба її втратити.
— Значить, тоді ти й почав планувати всю цю виставу? Яким чином уб’єш свою дружину й одночасно потурбуєшся про те, щоб покарання за це понесла людина, яку вона любить.
Віллі знизав плечима:
— Я підійшов до цієї роботи, як до всякої іншої. А будь-який співробітник театру знає, що головне — це ілюзія. Брехня має бути настільки правдоподібною, що в правду не захочеться повірити. Можливо, звучить парадоксально, але з моєю професією швидко розумієш, що досягти цього куди легше, ніж зворотного. Люди сильніше звикли до брехні, ніж до правди.
— Гм... Розкажи, як ти це робив?
— Навіщо мені ризикувати?
— Однаково я не зможу використати твої слова в суді. Я не свідок і в квартиру твою проник незаконним чином.
— Так, але ти розумний хлопець, Харрі. Може, я проговорюсь, а ви потім використаєте це для слідства.
— Можливо. Але мені здається, тобі самому хочеться ризикнути.
— Навіщо?
— Бо тобі треба це розповісти. Ти просто згораєш од нетерпіння. Прислухайся сам до себе.
Віллі Барлі розреготався:
— Так ти думаєш, що знаєш мене, Харрі?
Харрі похитав головою. Він понишпорив по кишенях у пошуках сигарет, але не знайшов. Напевно, впустив пачку, коли впав на даху.
— Я тебе не знаю, Віллі. Ні тебе, ні таких, як ти. П’ятнадцять років працюю з убивцями, а напевно засвоїв тільки одне. Вони всі шукають, кому б про все розповісти. Пам’ятаєш, яке слово ти з мене взяв у театрі? Що я знайду злочинця. Я свого слова дотримав. Хочеш угоду? Ти розповідаєш мені — навіщо. А я скажу, які докази у мене є проти тебе.
Віллі допитливим поглядом подивився на Харрі. Провів однією рукою по матрацу вгору і вниз.
— Твоя правда, Харрі. Мені хочеться розповісти. Вірніше, мені хочеться, щоб ти розумів. Наскільки я тебе знаю, ти, можливо, навіть зумієш зрозуміти. Я ж стежив за тобою з самого початку слідства. — Віллі розсміявся, побачивши, як змінилось обличчя у Харрі. — Не знав, га?
У відповідь Харрі тільки знизав плечима.
— Знайти Свена Сівертсена виявилося не так-то легко, як я думав, — почав Віллі. — Я зробив копію тієї фотографії, яку він прислав Лісбет, і поїхав у Прагу. Прочісував кафе і бари на Перловій і на Мустеке: показував фото і запитував, чи знає хто-небудь норвежця на ім’я Свен Сівертсен. Марно. Але було ясно: дехто з них знає більше, ніж хоче сказати. Через декілька днів я поміняв тактику. Я почав запитувати, хто міг би роздобути для мене червоні діаманти, які, як я чув, можна дістати у Празі. Я видавав себе за данського колекціонера коштовних каменів на ім’я Петер Сандманн і обіцяв нечувані гроші за діамант у формі п’ятикутної зірки. Дав адресу свого готелю. Через два дні в моєму номері задзвонив телефон. Його голос я впізнав одразу ж, свій постарався змінити, до того ж говорив англійською. Сказав, що зараз веду переговори про купівлю іншого діаманта, і запитав, чи можу я передзвонити йому ввечері — трохи пізніше. Чи є у нього телефон, по якому я завжди можу з ним зв’язатись? Я чув, із яким зусиллям він намагається приховати своє нетерпіння, і подумав, що нічого не варто призначити йому того ж вечора зустріч у якому-небудь темному провулку. Але я мусив оволодіти собою. Як мисливець, який тримає дичину на мушці, але не стріляє, поки не бачить, що влучить напевно. Розумієш?
Харрі повільно кивнув:
— Розумію.
— Він дав мені номер свого мобільного. Наступного дня я поїхав у Осло. Тиждень я з’ясовував усю інформацію, що цікавила мене, про Свена Сівертсена. У Національному регістрі значилося двадцять дев’ять Свенів Сівертсенів, дев’ять із них підходили за віком, і тільки в одного не було постійного місця проживання в Норвегії. Я записав останню відому адресу, з’ясував номер у довідковій і подзвонив. Відповіла мені літня жінка. Вона сказала, що Свен — її син, але він не живе у неї вже багато років. Я сказав, що ми з парою його однокласників по початковій школі вирішили зібрати всіх разом на ювілей. Вона повідомила, що він живе у Празі, але багато роз’їжджає, тому постійної адреси і телефону в нього немає. Крім того, вона сумнівається, що він захоче зустрітися з кимось із однокласників. Попросила повторити моє ім’я, але я сказав, що вчився з ним в одному класі всього півроку, і Свен навряд чи мене запам’ятав. А якщо і запам’ятав, то напевно тому, що якраз у той час у мене були проблеми з поліцією. До речі, ходили чутки, що у Свена вони теж були. Це правда? Її голос відразу став недобрим. Вона сказала, що це все було дуже давно, і не дивно, що Свен так погано поводився: ми ж так погано з ним поводились. Я попросив вибачення за ввесь клас, повісив трубку і подзвонив до міського суду. Відрекомендувався журналістом і попросив знайти, за що судили Свена Сівертсена. Вже за годину в мене була цілком ясна картина, чим він займається в Празі. Контрабанда діамантів і зброї. У моїй голові почав дозрівати план. Я конструював його з відомих мені деталей. Контрабандист. П’ятикутні діаманти. Зброя. І адреса його матері. Вже уловлюєш взаємозв’язок?