Харрі не відповів.
— Я знову подзвонив Свену Сівертсену через три тижні після того, як поїхав із Праги. Я говорив по-норвезьки своїм звичайним голосом, відразу ж перейшов до справи і сказав, що давно вже шукаю людину, через яку міг би без посередників отримувати зброю та діаманти одночасно, і нарешті знайшов його, а саме — Свена Сівертсена. Він запитав, звідки мені відоме його ім’я і телефон. Я відповів, що йому ж буде краще, якщо я збережу все в таємниці, і запропонував не задавати один одному непотрібних запитань. Йому це не сподобалось, і розмова вже ось-ось готова була зайти у глухий кут, але тут я сказав, скільки готовий заплатити за його товари. Гроші наперед, сказав він, і бажано, на рахунок у швейцарському банку. Він запитав: «Це в кронах?» А я злегка здивованим голосом відповів: «Ні, звичайно, в євро». Я знав, що така сума сама по собі унеможливлює те, що я з поліції. З таких дорогих гармат не палять по горобцях на зразок Сівертсена. Тут він погодився. Я обіцяв передзвонити. Закінчив я обмірковувати свій план, вже коли йшли останні репетиції мюзиклу. Ну, Харрі? Гаразд?
Харрі похитав головою. Шум води у ванній не припинявся. Скільки ж часу вона ще прийматиме душ?
— Мені потрібні подробиці.
— Це вже технічні моменти, — відмахнувся Віллі. — Хіба це цікаво?
— Мені цікаво.
— Ну, добре. Насамперед треба було придумати Свену Сівертсену характер. Розкриваючи персонаж перед публікою, головне — показати, які мотиви ним рухають, про що він мріє, чого хоче. Загалом, усе, що надає образові жвавість. Я вирішив подати його вбивцею без раціонального мотиву, але з сексуальною потребою ритуальних убивств. Я не скажу нічого нового, але головне було — зробити так, щоб усі жертви — окрім матері Сівертсена — були вибрані нібито випадково. Я почитав про маніяків і дізнався про кілька забавних деталей, які вирішив використати. Наприклад, зв’язок між маніяком і його матір’ю, або вибір Джеком Тельбушником місця злочину, в якому слідчі вбачали код. Тоді я пішов у Бюро міського планування й купив там точну мапу центру Осло. Повернувшись додому, я провів лінію від будинку на Саннер-гате до того будинку, де живе мати Свена Сівертсена. Виходячи з цієї лінії, я накреслив точну пентаграму і знайшов адреси будинків, розташованих щонайближче до інших кінців зірки. Признаюся, що відчував приплив адреналіну, коли, схилившись над мапою з олівцем у руці, уявляв собі, що тут — саме тут — живе людина, чию долю я зараз просто перекреслю. У перші декілька ночей я фантазував, ким вони могли б виявитись, який могли б мати вигляд і яке життя у них було досі. Але я швидко про них забув, тому що вони були неважливі, це були епізодичні ролі, безсловесні статисти.
— Будівельний матеріал.
— Перепрошую?
— Нічого. Продовжуй.
— Я знав, що за «кривавими» діамантами та знаряддями вбивств ви обов’язково знайдете Свена Сівертсена. Щоб посилити ілюзію ритуального вбивства, я залишав підказки на зразок відрізаних пальців, п’ятиденних інтервалів між убивствами, п’ятої години вечора та п’ятого поверху. — Віллі посміхнувся. — Мені хотілося, щоб це було не занадто просто, але й не занадто складно. І трохи забавно. У хороших трагедіях завжди є гумор, Харрі.
Харрі наказав собі сидіти смирно і запитав:
— Перший пістолет ти отримав за декілька днів до першого вбивства Маріуса Веланна. Вірно?
— Так. Він лежав в урні у Фрогнер-парку, як і було обумовлено.
Харрі затамував подих:
— І як це, Віллі? Як це — вбивати?
Віллі відкопилив нижню губу, мовби замислився над відповіддю:
— Вони мають рацію — ті, хто говорить, що вперше — найскладніше. Пройти в гуртожиток не становило труднощів, а ось заварити пластиковий пакет із трупом виявилося складніше і довше, ніж я чекав. Хоча я півжиття носив на руках пишних норвезьких балерин, затягнути на горище цього хлопчину виявилося не так-то легко.
Пауза. Харрі кашлянув:
— А потім?
— Потім я поїхав у Фрогнер-парк, аби забрати ще один пістолет і діамант. Цей напівнімець Свен Сівертсен виявився саме таким жадібним акуратистом, як я і чекав. Адже непогано зрежисовано — зробити так, щоб під час кожного вбивства він опинявся у Фрогнер-парку? Адже він буцімто скоював злочин і, зрозуміло, старався, щоб ніхто його не помітив і не дізнався, де він був. Я попросту змусив його особисто потурбуватися про відсутність алібі.
— Браво! — вигукнув Харрі й провів указівним пальцем по мокрій брові.
Йому здавалося, ніби все навкруги стало вологим, наче вода, просочуючись крізь дах і стіни, потрапляла сюди з боку тераси та ванної кімнати.
— Усе, що ти досі мені розповідав, Віллі, я і сам зрозумів. Повідай мені те, чого я не знаю. Розкажи про свою дружину. Куди ти її дів? Сусіди бачили, що ти регулярно з’являєшся на балконі, так як же тобі вдалося винести її з квартири до нашого приходу?
Віллі посміхнувся.
— Мовчиш... — мовив спроквола Харрі.
— Щоб у п’єсі залишилася хоч яка-небудь загадка, драматургові корисно хоч іноді промовчати.
Харрі зітхнув:
— Добре, ну тоді поясни мені хоча б, для чого треба було все так ускладнювати? Чому просто не вбити Свена Сівертсена? Така можливість у тебе в Празі була. Це було б куди простіше і менш небезпечно, ніж убивати трьох ні в чому не повинних людей і свою дружину на додачу.
— По-перше, мені потрібний був цап-відбувайло. Якби Лісбет просто зникла — всі подумали б на мене. Тому що завжди винен чоловік, вірно, Харрі? Але найголовніша причина в тому, що любов — це жага, Харрі. Їй треба пити, їй потрібна вода. «Жага помсти» — красиво сказано, га? Ти розумієш, про що я, Харрі. Смерть — це не помста. Смерть — це звільнення. Хепі-енд. А для Свена Сівертсена я хотів підготувати справжню трагедію, нескінченне страждання. Й у мене вийшло. Свен Сівертсен перетворився на одну з неспокійних душ, які бродять по берегу річки Стікс. А я — човняр Харон, який відмовляє їм у переправі на інший берег, у царство мертвих. Чи для тебе грецька міфологія — як китайська грамота, Харрі? Я засудив його на життя. Нехай воно поглине його так, як поглинуло мене. Коли відчуваєш ненависть, не знаючи адресата, у результаті спрямовуєш її на самого себе і свою прокляту долю. Так трапляється, коли тебе зраджує кохана людина. Але як усе життя провести в ув’язненні, коли тебе засудили за те, чого ти не здійснював? Чи знайдеться помста краща, Харрі?
Харрі ще раз намацав у кишені шпатель.
Віллі коротко розсміявся. Наступна фраза явно була цитатою:
— Не відповідай, Харрі, по тобі й так видно.
Харрі заплющив очі. Голос Віллі продовжував:
— Ти нічим од мене не відрізняєшся. Тобою теж рухає порок, а порок завжди прагне досягти...
— ...дна.
— Так, нижньої точки. Здається, тепер твоя черга, Харрі. Що там у тебе за докази? Щось, що може заподіяти мені занепокоєння?
Харрі розплющив очі:
— Спочатку скажи мені, де вона, Віллі.
Віллі тихо розсміявся і приклав руку до серця:
— Вона тут.
— Маячня, — відрізав Харрі.
— Якщо Пігмаліон міг полюбити Галатею, статую жінки, яку він ніколи не бачив, чому я не можу любити статую моєї дружини?
— Я тебе не розумію, Віллі.
— І не обов’язково, Харрі. Знаю, іншим це зрозуміти складно.
Він замовк, і Харрі міг чути, як вода в душі продовжує лити з колишньою силою. Як же він міг позбутися трупа, щоб ніхто цього не помітив?
У звуки плиткої води знову вплівся шепіт Віллі:
— Моя помилка була в тому, що я вірив у можливість знову пробудити статую до життя, а жінка, яка могла це зробити, не захотіла зрозуміти, що ілюзія сильніша, ніж те, що ми називаємо реальністю.