— Камілла, атож... — Віллі кивнув, посміхаючись так, наче для нього це було приємним спогадом. — Нехай це залишиться нашою з нею таємницею, Харрі.
Він зняв зброю із запобіжника.
— Віддай пістолет, Віллі. — Харрі глитнув. — Усе скінчено. Цим ти нічого не доб’єшся.
— Звичайно, доб’юся.
— Чого ж, дозволь запитати?
— Того ж, чого й завжди, Харрі. Твір закінчиться, як належить. Невже ти думаєш, що публіці сподобається, якщо я ось так просто дам себе заарештувати й відвести? Потрібен грандіозний фінал, Харрі. Хепі-енд. Якщо п’єса закінчується погано, я сам придумую щасливий кінець. Це...
— ...девіз мого життя, — прошепотів Харрі.
Віллі посміхнувся і приставив пістолет йому до лоба.
— Я хотів сказати: «Девіз твоєї смерті».
Харрі заплющив очі. Йому хотілось одного — заснути і погойдуючись попливти по річці. На інший берег.
Ракель здригнулась і розплющила очі.
Їй снився Харрі. Вони пливли в човні.
У спальні панувала напівтемрява. Їй тільки почулося, чи дійсно щось сталося?
Дощ заспокійливо барабанив по даху. Про всяк випадок вона перевірила, чи ввімкнений мобільний телефон на нічному столику. Раптом він подзвонить?
Вона знову заплющила очі й попливла далі.
Харрі вже не відчував часу. Коли він розплющив очі, світло в порожній кімнаті нібито падало по-іншому. Харрі не знав, секунда пройшла чи хвилина.
Ліжко було порожнє. Віллі зник.
Повернулися звуки води. Дощ. Душ.
Харрі похитуючись підвівся й подивився на синій матрац. По спині пробігли мурашки. При світлі настільної лампи він побачив під гумою контури людського тіла, контури обличчя випиналися на поверхні, немов гіпсова маска.
Харрі вийшов зі спальні. Двері на терасу, як і раніше, були розкриті. Він підійшов до перил і подивився у двір. Потім, залишаючи мокрі сліди на білих східцях, спустився на нижній поверх. Відчинив двері у ванну. На тлі душової перегородки вимальовувався жіночий силует. Харрі смикнув перегородку вбік і побачив Тойю Харанг. Вона стояла, вірніше, висіла, впустивши голову на груди. Шия була прив’язана чорною панчохою до душової поливалки, з довгих опущених вій капала вода. Розкритий рот заповнювала якась жовта маса, що нагадувала застиглу піну. Нею ж виявилися забиті ніздрі й маленька дірочка в скроні.
Він вимкнув воду в душі й вийшов.
На сходах нікого не було.
Харрі ступав обережно, свого тіла він майже не відчував, неначе воно перетворилося на камінь.
Б’ярне Мьоллер.
Треба подзвонити Б’ярне Мьоллеру.
Він вийшов у внутрішній двір. Накрапав дощ, але Харрі не відчував і його. Скоро він зовсім задубіє. Рама для сушіння білизни більше не скрипіла, але він цього не помічав. Він шукав на асфальті жовту пачку. Знайшов, дістав сигарету, спробував прикурити, але виявилося, що кінчик сигарети намок. У пачку потрапила вода.
Подзвонити Б’ярне Мьоллеру. Нехай приїдуть сюди, потім вони з Мьоллером відправляться в гуртожиток, запишуть на плівку свідчення Свена Сівертсена проти Тома Волера. Він почує, як Мьоллер віддасть наказ про арешт Волера, і зі спокійним серцем поїде додому. До Ракелі.
Рама для сушіння була у нього за спиною.
Він вилаявся, розламав сигарету навпіл і знову спробував прикурити. Що це він так нервується? Адже все вже закінчилось. Усе.
Він обернувся до рами для сушіння білизни.
З двох пластикових шнурів, на яких повісився Віллі, витримав тільки один. Барлі висів, витягнувши руки, волосся прилипло до обличчя, а погляд був спрямований угору, немов у молитві. Харрі здригнувся від думки, що видовище це — на подив красиве. Голе тіло, задрапіроване мокрим простирадлом, найбільше нагадувало фігуру на носі галеона. Віллі зробив, що хотів, приголомшливий фінал.
Харрі вийняв із кишені мобільник і ввів PIN-код. Пальці не слухалися. Зараз. Харрі набрав номер Б’ярне Мьоллера і вже збирався натиснути кнопку виклику, але телефон раптом задзеленчав. Харрі здригнувся. Йому захотілося відкинути його. На екрані відобразилося голосове повідомлення. Ну і що? Апарат не його. Він забарився. Внутрішній голос шепотів йому, що спочатку треба подзвонити Мьоллеру. Він заплющив очі й натиснув на кнопку.
Жіночий голос сповістив, що у нього одне повідомлення. Почувся гудок. Декілька секунд тиші. Потім шепіт: «Привіт, Харрі. Це я».
Том Волер.
«Ти вимкнув телефон, Харрі. Нерозумно. Тому що мені треба з тобою поговорити, як ти сам розумієш».
Вимовляючи це, Том тримав слухавку так близько до рота, що Харрі здавалося, ніби він шепоче йому в саме вухо.
«Вибач за шепіт, але нам же не хочеться його будити? Вгадай, де я зараз? Напевно, вгадаєш. Можливо, ти навіть це передбачав».
Харрі затягнувся сигаретою, не звертаючи уваги на те, що вона не тліє.
«Тут темнувато, але я бачу над ліжком плакат футбольної команди. Подивимося. «Тоттнем»? А на нічному столику — ігрова приставка «Гейм-бой». А зараз слухай, я триматиму телефон над самим його ліжком».
Харрі притиснув мобільник до вуха так сильно, що заболіла голова.
У слухавці почулося рівномірне дихання маленького хлопчика, який мирно спав у ліжечку у великому дерев’яному будинку на Хольменколлвейєн.
«Харрі, у нас всюди очі й вуха, так що не намагайся подзвонити ще куди-небудь або переговорити з кимось. Просто роби так, як я говорю. Подзвони на цей номер. Поговоримо. А зробиш що-небудь інше — я уб’ю хлопчика. Розумієш?»
Серце почало посилено качати кров у скам’янілі руки й ноги, і незабаром оніміння змінилося нестерпним болем.
Розділ 42. Понеділок. «Марин хрест»
Шепотілися віконні двірники, шипіла гума. «Ескорт», піднімаючи бризки, пронісся через перехрестя. Харрі їхав так швидко, як міг, але дощ лив стіною, і зчеплення з дорогою було ненадійне.
Він додав газу і наступне перехрестя проскочив на жовтий. На щастя, на вулицях не було автомобілів. Харрі поглянув на годинник.
Залишалося дванадцять хвилин. Вісім хвилин тому він стояв на Саннергате, набираючи потрібний номер. Вісім хвилин тому він почув знайомий шепіт:
— Нарешті.
І Харрі сказав те, чого не хотів говорити, але чого не міг не сказати:
— Якщо ти його зачепиш, я тебе уб’ю.
— Ну-ну... Де ви з Сівертсеном перебуваєте?
— Уявлення не маю. — Харрі дивився на раму для сушіння білизни. — Що тобі треба?
— Просто зустрітися з вами. Почути, чому ти порушив наш договір. Дізнатися, чим ти, можливо, невдоволений. Ще не пізно, Харрі. Я на багато що готовий піти, щоб залучити тебе в команду.
— Добре, — погодився Харрі. — Зустрінемось. Я під’їду до вас.
Том Волер тихо розсміявся:
— Я б і зі Свеном Сівертсеном поговорив. Думаю, буде куди краще, якщо я сам до вас під’їду. Назви адресу. Ну?!
Харрі забарився.
— Ти чув, як перерізають людське горло? — поцікавився Волер. — Спочатку такий скрипучий звук — коли сталь входить у хрящ. Потім — завивання, як у повітряній трубі. Значить, перерізано дихальне горло. Чи глотка? Ніколи їх не розрізняв.
— Гуртожиток. Кімната чотириста шість.
— Тьху ти! Я мав би здогадатись.
— Мав би.
— Якщо ти збираєшся влаштувати там засідку, Харрі, краще відмовся від цієї затії. Я візьму хлопчиська з собою.
— Ні! Ні... Томе... Будь добрий...
— Добрий? Ти сказав — «добрий»?
Харрі не відповів.
— Я підняв тебе з бруду і дав іще один шанс. Ти був такий добрий — всадив мені ніж у спину. Я не винен, що мені доводиться все це робити. Винен ти. Пам’ятай це, Харрі.
— Послухай...
— Через двадцять хвилин двері мають бути широко відчинені, а ви мусите сидіти на підлозі на видному місці й тримати руки за головою.
— Том!
Але на цьому розмова закінчилася.
Харрі крутонув кермо й відчув, як автомобіль утрачає стійкість на дорозі. По узбіччях текла вода, і на секунду йому уявилося, ніби він у якійсь казковій країні, де закони фізики скасували. Всього на секунду, але у Харрі з’явилося відчуття свободи, неначе все вже закінчено і пізно що-небудь змінювати. Потім стійкість повернулась, а казкова країна зникла.