— Харрі!
Потім Холе не бачив нічого, вдивлявся, але не бачив. Біла паніка застилала все. Але він чув. Чув крик Сестреняти.
— Харрі!
Чув крик Елен. Крик Ракелі. І всі кликали його на допомогу.
— Харрі!
Білизна перед очима поступово темнішала. Він непритомніє? Крики ставали тихіші, немов згасаюче відлуння. Його притомність кудись пливла. Адже вони мають рацію. Він завжди втікає в найвідповідальніший момент. Старається зникнути. Пакує валізу. Відкорковує пляшку. Замикає двері. Лякається. Сліпне. Вони завжди мають рацію. У кінцевому підсумку — завжди.
— Тату!
Харрі вдарили в груди ногою. Він знову прозрів. Перед ним у повітрі сіпався Олег: Волер вчепився в нього залізною хваткою. Ліфт зупинився. Харрі відразу зрозумів, чому: змістилися ґрати. Харрі подивився на Свена, який із застиглим обличчям сидів поруч.
— Харрі! — крикнув Волер із того боку. — Пускай ліфт назад, або я пристрелю хлопчиська.
Харрі підвівся й тут же впав, устигнувши побачити те, що хотів. Двері четвертого поверху були на півметра вище, ніж ліфт.
— Якщо ти стрілятимеш звідти, вбивство опиниться в Тангена на плівці, — сказав Харрі.
Він почув тихий сміх Волера.
— Скажи мені, Харрі, була б у тебе дійсно важка кавалерія, напевно, вже давно прискакала б?
— Тату... — простогнав Олег.
Харрі заплющив очі:
— Послухай, Томе. Ліфт не піде, поки я нормально не засуну ґрати. Твоя рука між пруттям. Відпусти Олега, щоб я засунув їх.
Волер знову розсміявся.
— Думаєш, я дурень, Харрі? Ґрати треба посунути на кілька сантиметрів, і з цим ви впораєтеся, навіть якщо я не відпущу хлопчиська.
Харрі глянув на Свена, але той дивився порожніми очима вбік.
— Гаразд, — сказав Харрі, — але на мені наручники. Треба підняти Свена, а він зовсім ніякий.
— Свене! — крикнув Волер. — Ти мене чуєш?
Свен в’яло підвів голову.
— Свене, пам’ятаєш Лодіна? Твого попередника з Праги?
Відлуння гриміло на сходах. Свен голосно глитнув.
— Його голову в токарному верстаті? Свене! Хочеш спробувати?
Свен похитуючись став на ноги. Харрі схопив його за плече і притягнув до себе.
— Ти розумієш, що треба зробити, Свене? — крикнув він в бліде сомнамбулічне обличчя, вільною рукою дістаючи із задньої кишені ключ. — Ти мусиш зробити так, щоб ґрати більше не сіпалися. Чуєш? Тримай їх, коли ми поїдемо. — Харрі вказав на одну з круглих стертих кнопок на панелі.
Свен апатично дивився, як Харрі відмикає ключем наручники. Потім кивнув.
— Добре! — крикнув Харрі. — Ми готові! Засуваємо!
Свен став до ґрат спиною, взявся за них обома руками і потягнув управоруч. Пруття потягнуло руку Волера за собою. Він застогнав. Контакти на ґратах і на підлозі тихо клацнули.
— Готово! — крикнув Харрі.
Пауза. Харрі відійшов убік і подивився вгору. В маленький просвіт між краєм вікна і плечем Волера він побачив два погляди: широко розплющене, злісне око Волера і поряд сліпе чорне дуло пістолета.
— Піднімайтеся, — наказав Волер.
— Якщо пощадиш хлопчика, — відповів Харрі.
— Домовились.
Харрі повільно кивнув і натиснув на кнопку.
— Я знав, що врешті-решт ти схаменешся, Харрі.
— Само собою.
Він побачив, як Волер спохмурнів, можливо, помітив, що із зап’ястка Харрі вільно звисає наручник, і йому це не сподобалось. А може, йому теж стало ясно: момент настав.
Трос застережливо заскрипів, ліфт здригнувся. У ту ж мить Харрі зробив крок уперед, став навшпиньки, і сталевий браслет із глухим клацанням зімкнувся навколо зап’ястка Волера.
— Що за... — почав Волер.
Харрі підібгав під себе ноги. Наручники врізалися в шкіру обом: дев’яностоп’ятикілограмовий Холе тягнув Волера вниз. Той намагався чинити опір, але застряг у віконці до плеча, повністю його закривши.
Паскудний день.
— Чорт забирай! Відпусти мене!
Том кричав, притискаючись плечем до холодних залізних дверей. Він намагався витягнути руку, але вага була занадто велика. У люті він кричав і з усієї сили гатив пістолетом у двері. Так не мусило статися. Вони все зруйнували. Вони зруйнували, розкидали його замок, неначе він був із піску, а тепер стоять і сміються. Але він їм покаже, одного дня він їм усім покаже! І тут він відчув... Пруття ґрат терлось об передпліччя — ліфт поїхав. Але не туди. Вниз. Горло стягнуло, наче мотузком. Він зрозумів: пастка закрилася. Ліфт перетворився на повільну гільйотину. Скоро прокляття наздожене його.
— Тримайся за ґрати міцніше, Свене! — почув він крик Харрі.
Том відпустив Олега і рвонув руку на себе, але Харрі виявився занадто важким. Тома охопила паніка. Він зробив нову відчайдушну спробу, іще одну. Ноги ковзали по гладенькій кам’яній підлозі. Він відчув плечем стелю ліфта. Розум покидав його.
Він хотів крикнути: «Ні, Харрі! Стій!» — але захлинувся слізьми і вичавив тільки:
— Будь ласка...
Розділ 43. Ніч на вівторок. «Ролекс»
Тік-так, тік-так.
Харрі сидів із заплющеними очима, слухав хід секундної стрілки і гадав, що цокання золотого «ролекса» — вірний показник того, що час не зупинився.
Тік-так, тік-так.
Якщо він рахував правильно, вони вже просиділи в ліфті чверть години. П’ятнадцять хвилин. Пройшло дев’ятсот секунд від тієї миті, як Харрі натиснув на «стоп» між першим поверхом та підвалом і сказав, що тепер вони в безпеці й треба просто чекати. Дев’ятсот секунд вони сиділи тихо як миші та слухали. Кроки. Голоси. Звуки дверей, що відчиняються й зачиняються. Харрі із заплющеними очима рахував цокання «ролекса» на зап’ястку скривавленої руки на підлозі ліфта, до якої він досі був прикований.
Тік-так, тік-так.
Харрі розплющив очі. Зняв наручник, роздумуючи, як же він відчинить багажник автомобіля, якщо проковтнув ключ од нього.
— Олеже, — прошепотів він і обережно потряс сплячого хлопчика за плече. — Мені потрібна твоя допомога.
Олег підвівся.
— А сенс? — запитав Свен, дивлячись, як Олег стає Харрі на плечі та відгвинчує зі стелі обидві лампи денного світла.
— Приймай, — сказав Харрі.
Свен простягнув руку й узяв у Олега одну лампу.
— По-перше, мої очі мають звикнути до темряви, — пояснив Харрі. — По-друге, коли двері відчиняться, стріляти в нас буде набагато важче.
— Волер? У підвалі? — з сумнівом у голосі запитав Свен. — Облиш, хто таке переживе? — Він указав лампою на бліду, немов воскову, руку на підлозі. — Уяви собі, скільки крові він утратив.
— Я прораховую всі можливі варіанти, — відповів Харрі.
Стало темно.
Тік-так, тік-так.
Харрі зробив крок із ліфта, подався вбік і пригнувся. Почув, як зачинилися двері за спиною. Дочекався, поки ліфт поїде. Вони домовилися, що Олег зі Свеном піднімуть ліфт і зупинять його між підвалом і першим поверхом, де вони будуть у безпеці.
Харрі затамував подих і прислухався. Поки що ніяких слідів примари. Він випростався на повний зріст. Крізь віконце дверей в іншому кінці підвалу падало світло. Навкруги громадилися садові стільці та столи, старі комоди й лижі. Харрі почав навпомацки пробиратись уздовж стіни. Знайшов двері й відчинив їх. У ніс ударив солодкувато-нудотний запах сміття. Те, що треба. Він зайшов усередину. Повітря було спертим і жарким від гниття. Ступаючи по набитих відходами пакетах, яєчній шкаралупі й упаковках із-під молока, Харрі дістався дальньої стіни. Там лежав пістолет. Один шматок клейкої стрічки й досі був на нім. Переконавшись у тому, що пістолет, як і раніше, заряджений, Харрі повернувся в підвал.
Він обережно йшов на світло до тих самих дверей. Вони мають відчинятися на сходи.
Коли він підійшов ближче, то побачив за склом темний силует. Обличчя. Харрі мимоволі пригнувся, але тут же зрозумів, що людина з того боку не бачить його в темряві. Узявши пістолет двома руками, він повільно зробив два кроки вперед. Обличчя було притиснуте до скла, Харрі розрізняв його риси. Він узяв його на мушку. Це був Том. Широко розкритими очима він дивився крізь нього в темряву.