Свен Сівертсен з приголомшеним виглядом дивився на Харрі. Той щойно виклав йому свою неймовірну теорію.
– Я дійсно ні про що не підозрював, – прошепотів Сівертсен. – Я ніколи не бачив фотографії жертв у газетах. На допитах мені називали імена, але вони мені нічого не говорили.
– Ну, поки що це тільки теорія, – сказав Харрі. – Ми не знаємо, чи дійсно це велокур’єр-маніяк. Потрібні конкретні докази.
Сівертсен посміхнувся:
– Краще доведи, що у тебе вже досить матеріалу, щоб із мене зняли звинувачення. Тоді я надам свідчення проти Волера.
Харрі знизав плечима:
– Я можу подзвонити начальникові мого відділу, Б’ярне Мьоллеру, попросити його приїхати на патрульній машині й забрати нас звідси у повній цілості.
Сівертсен рішуче похитав головою:
– У цій справі напевно вже замішані чини, вищі Волера. Я нікому не вірю. Спочатку надай докази.
Харрі стиснув і розтиснув кулаки:
– У нас є ще варіант: піти до журналістів і все їм розповісти. І про маніяка, і про Волера. Таким чином ми себе убезпечимо.
Сівертсен подивився на нього з підозрою.
– Наш час спливає, – сказав Харрі. – Він уже ближче. Невже не відчуваєш?
Сівертсен потер зап’ястки.
– Добре, – сказав він. – Гаразд.
Харрі засунув руку в задню кишеню і дістав погнуту візитку. На секунду замислився, можливо, уявляючи наслідки свого дзвінка. Чи не уявляючи. Набрав номер робочого телефону. Голос у слухавці відповів на подив різко:
– Рогер Єндем.
Харрі чув на задньому плані гамір, дзижчання апаратури та дзвінки інших телефонів.
– Це Харрі Холе. Мені треба, щоб ви мене уважно вислухали, Єндеме. У мене є інформація про велокур’єра-маніяка та про контрабанду зброї, в якій замішаний один із моїх колег у поліції. Ви чуєте?
– Так-так.
– Чудово. Пропоную так: я вам даю ексклюзивну інформацію, а ви розміщуєте її на сайті «Афтенпостен» так швидко, як тільки можете.
– Домовилися. Ви звідки дзвоните, Холе?
Судячи з голосу, він був здивований зовсім не так сильно, як припускав Харрі.
– Це неважливо. У мене є відомості, які підтверджують, що Свен Сівертсен – не велокур’єр-маніяк. Це офіцер, який вів розслідування і ось уже декілька років займається незаконним ввезенням зброї в Норвегію.
– Фантастика. Але, вважаю, ви розумієте: я не можу все це надрукувати на підставі телефонної бесіди.
– Що ви маєте на увазі?
– Жодна серйозна газета не публікуватиме звинувачення на адресу інспектора, особливо в контрабанді зброї, не переконавшись у достовірності джерела. Ні на секунду не сумніваюся, що ви той, за кого себе видаєте, але звідки мені знати, що ви не п’яний, або не з’їхали з глузду, або і те й інше? Якщо я полінуюся перевірити істинність інформації, газеті може загрожувати судовий розгляд. Треба зустрітися, Холе. Я обіцяю, що все запишу з ваших слів.
У виниклій паузі Харрі почув, як поряд із Єндемом хтось заливчасто і безтурботно засміявся.
– В інші газети можете навіть не дзвонити – вам дадуть відповідь ту ж саму. Довіртеся мені, Холе.
Харрі затримав подих.
– Добре, – погодився він. – У «Андеруотері». Далсбергстієн. О п’ятій. Приходьте сам, інакше я вшиваюсь. І нікому ні слова! Ясно?
– Ясно.
– До зустрічі.
Харрі натиснув скидання і замислившись закусив нижню губу.
– Сподіваюся, ти знаєш, що робиш, – сказав Свен.
Бйорн Гольм і Беата звернули з шумної алеї Бюгдьой і в наступну мить опинилися на тихій вуличці з ошатними віллами з одного боку і фешенебельними старовинними багатоквартирними будинками – з іншого. На узбіччях тут і там стояли розкішні німецькі автомобілі.
– Красиво живуть, – зауважив Бйорн.
Вони зупинилися перед жовтим, ніби ляльковим, будинком.
Після другого дзвінка домофон ожив.
– Слухаю…
– Андре Кляузен?
– Це я.
– Беата Льонн, поліція. Можна увійти?
Андре Кляузен зустрів їх у дверях в халаті, що не доходив до колін, почухуючи садно на щоці й особливо не приховуючи позіхання.
– Вибачте. Повернувся додому пізно вночі, – сказав він.
– Напевно, зі Швейцарії?
– Ні, всього лише із заміського будинку. Заходьте.
Вітальня Кляузена була замала для тієї колекції творів мистецтва, які в ній були, і Бйорн Гольм тут же відзначив, що хазяїн найменше схильний до спартанського мінімалізму. В одному з кутків кімнати бив фонтанчик і гола старогрецька богиня піднімала руки до стелі, розписаної в стилі Сікстинської капели.
– Мені хочеться, щоб ви згадали той момент, коли зустріли велокур’єра у приймальні адвокатської контори, – сказала Беата. – А потім поглянули на цей знімок.