Кляузен узяв фотографію і почав її пильно роздивлятися, продовжуючи колупати садно на щоці. Бйорн Гольм між тим роззирався в кімнаті. За однією з дверей почувся тупіт, а потім хтось поскрібся в двері.
– Можливо, – сказав Кляузен.
– Тільки можливо? – Беата сіла на краєчок стільця.
– Дуже ймовірно. Одягнений точнісінько. Шолом, знову ж таки – окуляри.
– А пластир на коліні у нього був?
Кляузен тихо розсміявся:
– Як я вже говорив, не маю звички так уважно роздивлятися чоловічі тіла. Якщо вам буде від цього легше, скажу, що моя інтуїція твердо говорить: «Так! Це він і є». Але не більше… – Він розвів руками.
– Спасибі. – Беата підвелася.
– Нема за що, – відмахнувся Кляузен, провів їх до дверей і простягнув руку.
Гольм, зам’явшись на мить, потиснув, а коли Кляузен простягнув її Беаті, та злегка всміхнулась і похитала головою:
– Вибачте, але у вас кров на пальцях. І на щоці.
Кляузен схопився за щоку.
– Ох, дійсно! – з усмішкою сказав він. – Це все Трулс, мій собака. На вихідних зовсім розігрався, на природі ж.
Він дивився на Беату, й усмішка ставала все ширшою і ширшою.
– На все добре, – попрощалася вона.
Опинившись на вулиці, Бйорн Гольм здригнувся, сам не розуміючи чому.
Клаус Торкільдсен спрямував у обличчя обидва вентилятори, але ті лише гнали на нього все те ж задушливе повітря. Він ткнув пальцем в товстий екран. Внутрішній телефон служби криміналістичної експертизи. Абонент щойно закінчив розмову. Вже вчетверте йому дзвонили з одного і того ж номера. Розмови були нетривалі.
Він двічі клацнув по цьому номеру, щоб отримати відомості про абонента. На екрані з’явилось ім’я. Подвійне клацання по імені – висвітились адреса і місце роботи. Потім він набрав номер, на який йому було звелено дзвонити, якщо з’явиться яка-небудь інформація.
– Алло? – підняли трубку на тому кінці.
– Це Торкільдсен із «Теленора». З ким я говорю?
– Не ставте зайвих запитань, Торкільдсене. Що ви хочете повідомити?
Торкільдсен відчув, що сорочка прилипла до пахв.
– Я тут дещо перевірив, – почав він. – Мобільний телефон цього Холе знайти неможливо: він постійно переміщається, але є інший номер, із якого кілька разів дзвонили на Кйольберггате.
– Так. Чий він?
– Номер належить якомусь Ейстейну Ейкелану. Він зареєстрований як таксист.
– Ну і що?
Торкільдсен відкопилив нижню губу і спробував здути крапельки, що зібралися на запітнілих окулярах.
– Я подумав про можливий взаємозв’язок між таксистом і телефоном, який постійно переміщається по місту.
На тому кінці мовчали.
– Алло? – покликав Торкільдсен.
– Інформацію прийнято, – сказав голос. – Продовжуйте стеження, Торкільдсене.
Коли Бйорн Гольм і Беата заходили в будівлю на Кйольберггате, у неї задзвонив телефон.
Вона швидким рухом витягнула його із-за пояса і, подивившись на екран, притиснула до вуха.
– Харрі? Нехай Сівертсен задере ліву штанину. У нас є фото велосипедиста в масці з коричневим пакетом перед фонтаном, її було зроблено о пів на шосту минулого понеділка. У велосипедиста на коліні пластир.
Бйорн ледве встигав за своєю начальницею – вони йшли по коридору. Беата звернула в кабінет.
– Ні пластиру, ні рани? – перепитала вона. – Та ні, це нічого не доводить. До твого відома: Андре Кляузен з великою часткою вірогідності підтверджує, що саме велосипедиста на фото він бачив біля «Халле, Тюне і Веттерліда».
Вона сіла за письмовий стіл.
– Що?
Бйорн Гольм побачив, як вона смішно хмурить брови.
– Он як. – Вона відклала телефон і подивилася на нього, ніби не вірячи тому, що тільки-но почула. – Харрі каже, що знає, хто вчинив усі ці вбивства.
Бйорн не відповів.
– Перевір, чи вільна лабораторія, – сказала вона. – Нам підкинули нову роботу.
– Яку роботу? – запитав Бйорн.
– Справжнє лайно.
Ейстейн Ейкелан сидів у таксі на стоянці недалеко від Санктхансхьоуген і, напівзаплющивши очі, дивився на довгоногу дівчину, що сиділа в кріслі на тротуарі перед «Явою» і збагачувала свій організм кофеїном. Шуму кондиціонера не було чутно через гучну музику, що лунала з навушників.
«Faith has been broken, tears must be cried…»
Злі язики стверджували, що автор цієї пісні – Грем Парсонс, а Кіт і «Роллінґ Стоунз» украли її для альбому «Липкі пальці», поки були у Франції, намагаючись усіма мислимими і немислимими способами набути репутації геніальних.
«Wild, wild horses couldn’t drag me away…»
Ейстейн здригнувся: задні двері відчинилися. Чоловік, напевно, непомітно підійшов ззаду, вийшовши з парку. У дзеркалі Ейстейн побачив засмагле обличчя з міцними щелепами, очі затуляли дзеркальні сонячні окуляри.