– До Марідальського озера. – Голос був приємним, але в ньому відчувалися командні нотки. – Якщо не утруднить.
– Та ні, – пробурмотів Ейстейн.
Він вимкнув музику, востаннє затягнувся й викинув недокурок із вікна.
– Куди саме до озера? – запитав він.
– Їдьмо, потім скажу.
Вони поїхали вгору по Уллеволсвейєн.
– Обіцяли дощ, – спробував зав’язати розмову Ейстейн.
– Потім поговоримо, – відрізав голос.
«Це замість чайових», – подумав Ейстейн.
Через десять хвилин позаду залишилися багатоповерхові будинки, і вони опинилися серед двориків і будиночків біля Марідальського озера. Цей перехід від міста до села завжди йому подобався, а одного дня пасажир-американець навіть запитав його, чи не проїжджають вони музей просто неба.
– Там далі можеш повернути ліворуч, – сказав голос.
– У ліс? – запитав Ейстейн.
– Так, звичайно. Чого ти нервуєшся?
Ейстейн знову поглянув у дзеркало, але чоловік пересів, і тепер можна було бачити тільки половину його обличчя.
Зменшивши швидкість, Ейстейн увімкнув лівий поворотник і звернув на гравійну доріжку, порослу травою.
Щось йому не сподобалося.
Обабіч дороги гілки, граючи на світлі зеленим листям, немов запрошували їх у гущавину. Ейстейн ударив по гальмах. Колеса востаннє човгнули по гравію, і машина зупинилася.
– Вибачте, – сказав він дзеркалу. – Нещодавно лагодив ходову частину. До того ж тут ми не їздимо. Якщо хочете, я можу подзвонити, і пришлють іншу машину.
Здавалося, чоловік на задньому сидінні посміхається. Принаймні однією половиною обличчя.
– А з якого телефону ти збираєшся дзвонити, Ейкелане?
Ейстейн відчув, як волосся на шиї стало дибки.
– З власного? – прошепотів голос.
Мозок Ейстейна гарячково перебирав варіанти відповідей.
– Чи з телефону Харрі Холе?
– Не розумію, про що ви, містере. Далі я не поїду.
Людина розсміялася:
– Містер? Ти помиляєшся, Ейкелане.
Ейстейн хотів було глитнути клубок, що підступив до горла, але стримався:
– Слухайте, якщо вже я вас не довіз, куди треба, можете не платити. Виходьте, а я поки що викличу іншу машину.
– Якщо вірити твоїй особистій справі, ти головатий, Ейкелане. Отже, думаю, розумієш, що мені потрібно. Ненавиджу штампи, але я доб’юся свого, хай там що, і ти сам можеш вибрати: по-хорошому або по-поганому.
– Не розумію, про що… ай!
Чоловік ударив Ейстейна по потилиці, трохи вище шиї, і він, мимоволі подавшись уперед, зі здивуванням помітив, що очі наповнюються слізьми. Не через біль – ні, цей удар був із тих, якими обмінюються в школі, готуючи справжні побої на потім. Але слізні залози, напевно, вже зрозуміли те, що відмовлявся визнати мозок: почалися серйозні проблеми.
– Де у тебе телефон Харрі, Ейкелане? У бардачку? У багажнику? Можливо, в кишені?
Ейстейн не відповів. Його мозок продовжував у скаженому темпі відкидати варіанти. Навколо ліс. Щось підказувало, що людина на задньому сидінні добре натренована і наздожене Ейстейна за лічені секунди. Чи є у нього спільники поблизу? Може, варто натиснути кнопку тривоги і розіслати цей сигнал іншим автомобілям? Чи має він право залучати до цього інших?
– Зрозуміло, – сказав чоловік. – Значить, по-поганому. Знаєш що? – Ейстейн не встиг зреагувати, а він уже обхопив його за шию і втиснув у крісло. – Так я і думав.
Окуляри в Ейстейна злетіли. Він простягнув до них руку, але не дістав.
– Піднімеш тривогу – я тебе уб’ю, – прошепотів чоловік йому у вухо. – Не у фігуральному, а в буквальному сенсі. Умертвлю.
Хоча в мозок Ейстейна Ейкелана не надходив кисень, він чув, бачив і відчував запахи на подив добре: бачив мережу капілярів на зворотному боці власної повіки, розрізняв запах одеколону свого пасажира і чув у його голосі повискуючі радісні нотки.
– Де він, Ейкелане? Де Харрі Холе?
Ейстейн беззвучно розкрив рот, і чоловік ослабив хватку.
– Я не розумію…
Горло стиснули знову.
– Остання спроба, Ейкелане. Де твій товариш по чарці?
Ейстейн відчув біль і болісне бажання жити, але він знав, що скоро все закінчиться. У таку халепу він потрапляв і раніше. Це просто перехідна стадія. Скоро розмова піде куди спокійніше і приємніше. Минали секунди. Мозок почав відключати відділи, що відповідають за почуття. Першим відмовив зір…
Хватка знову ослабла, і до мозку хлинув потік кисню. Зір повернувся. Біль теж.
– Ми однаково його знайдемо, – мовив голос. – А вже ти вибирай, хочеш ти пережити цю подію чи ні.
Ейстейн відчув, як щось холодне і тверде ковзнуло по скроні, по кінчику носа. Вестернів Ейстейн у житті переглянув немало, але бачити револьвер сорок п’ятого калібру на такій близькій відстані йому ще не доводилося.