– Розкрий рота.
А на смак пробувати вже тим більше.
– Рахую до п’яти і стріляю. Якщо захочеш щось сказати, кивни. Бажано раніше, ніж я скажу п’ять. Раз…
Ейстейн намагався впоратися зі страхом смерті. Говорив собі, що люди мислять раціонально, і цей чоловік нічого не виграє, якщо вб’є його.
– Два…
«Логіка на моєму боці», – думав Ейстейн. У дула був смак металу і крові, і від цього починало нудити.
– Три. І не хвилюйся про машину, Ейкелане. Я ретельно все приберу й вимию після себе.
Ейстейн відчув, як тіло починає тремтіти, це була мимовільна реакція, і він міг тільки відзначити її, але не припинити. Згадалася ракета, яку він якось бачив по телевізору. Та теж тремтіла за декілька секунд до того, як її відправили до холодного і порожнього космічного простору.
– Чотири.
Ейстейн кивнув. Енергійно й кілька разів.
Револьвер зник.
– Він у бардачку, – задихаючись сказав Ейстейн. – Він сказав, що не треба ні вимикати його, ні відповідати на дзвінки. А сам узяв мій.
– Та плював я на ваші телефони, – відповів голос за спиною. – Я хочу почути, де Холе.
– Я не знаю. Він нічого не сказав. Тобто сказав, що нам обом буде краще, якщо я нічого про це не знатиму.
– Збрехав. – Це прозвучало м’яко і спокійно, і Ейстейн не зрозумів, злиться його пасажир чи бавиться. – Краще буде тільки йому, Ейкелане, не тобі.
Холодний револьвер обпік щоку, немов розжарена праска.
– Почекайте! – випалив Ейстейн. – Харрі щось говорив. Згадав. Він сказав, що сховається вдома.
Ці слова вислизнули дуже швидко, і йому здалося, ніби він недостатньо чітко все вимовив.
– Ми там були, ідіоте.
– Та я не про той будинок, де він живе. Будинок в Уппсалі, де він виріс.
Чоловік на задньому сидінні розсміявся, і тут же дуло револьвера спробувало залізти Ейстейну в ніздрю. Стало боляче.
– Ми відстежували твій телефон протягом декількох годин, Ейкелане, і знаємо, з якого району Холе дзвонив, це не Уппсала. Ти просто брешеш. Інакше кажучи, «п’ять».
Почувся писк. Ейстейн заплющив очі. Писк не припинявся. Він уже помер? Писк почав складатися в мелодію. Щось знайоме. «Пурпурний дощ». Прінс. Це дзвонив мобільний.
– Так, слухаю, – відгукнувся голос із заднього сидіння.
Ейстейн поки що не наважувався розплющити очі.
– В «Андеруотері»? О п’ятій? Добре. Збирайте всіх хлопців, я їду.
Ейстейн почув шерех одягу. Час минав. Він почув, як лісовий птах голосно затягнув свою трель. Красиво. Що це був за птах, він не знав. А мав би. Але головне – навіщо. Треба знати, навіщо птах співає. Тепер він уже ніколи про це не дізнається. На плече лягла долоня.
Ейстейн обережно розплющив очі, подивився в дзеркало і побачив білосніжну посмішку.
Потім голос із тими ж радісними нотками розпорядився:
– У центр, шофере. І мерщій.
Розділ 38
Понеділок. Хмара
Ракель різко розплющила очі. Серце билося часто і сильно. Вона заснула. Навкруги лунав безперервний шум дітвори, що купалась. У роті відчувався гіркуватий присмак трави, а спека вкривала спину, мовби ковдрою. Їй щось снилося? Щось, від чого вона прокинулася?
Від раптового подуву вітру тепла ковдра зникла. Ракель здригнулася.
«Дивно, як швидко іноді забуваються сни», – подумала вона і обернулась. Олега поруч не було. Вона підвелася на ліктях і подивилася навкруги.
У наступну секунду вона була вже на ногах.
– Олеже! – крикнула Ракель і кинулася бігти.
Вона знайшла його біля басейну з вишкою. Він сидів на краю і розмовляв із хлопчиком, якого Ракель, здається, вже бачила. Напевно, однокласник.
– Привіт, мамо. – Олег примружившись подивився на неї й усміхнувся.
Ракель узяла його за руку, міцніше, ніж сама цього хотіла.
– Я тобі говорила, щоб ти без дозволу нікуди не йшов?
– Але ж ти спала, мамо. Я не хотів тебе будити.
Олег здавався здивованим і злегка присоромленим. Однокласник вважав за краще відсісти чимдалі.
Вона відпустила його руку. Зітхнула й подивилася на горизонт. На блакитному небі виднілася одна-єдина біла хмарка. Вона мовби вказувала вгору – наче хтось щойно запустив ракету.
– Скоро п’ята, ми їдемо додому вечеряти. – Її голос звучав відчужено.
Коли вже їхали в машині, Олег запитав, чи прийде Харрі.
Ракель мовчки похитала головою.
Коли вони зупинилися на перехресті Сместадкрюссе, вона нахилилася, щоб знову подивитися на хмару. Тá не зникла, але піднялася вище і знизу потемніла.