Клацнув сигнал внутрішнього зв’язку.
– До вас відвідувач, – прогугнявив голос чергового.
На годиннику минула четверта, а значить, на чергуванні мала бути жінка зі служби охорони. Беата помітила, що хто б не був на посту, всі вони з часом починають говорити в ніс.
Вона натиснула кнопку на старенькому селекторі:
– Нехай трохи почекають, я зайнята.
– Так, але…
Беата вимкнула внутрішній зв’язок:
– Метушня!
На тому кінці було чутно дихання Харрі, ось під’їхав автомобіль, вимкнули мотор. Тут Беата помітила, що світло в кімнаті стало падати якось інакше.
– Мені пора, – мовив Харрі. – Треба поквапитися. Може, пізніше передзвоню. Якщо все піде, як я думав. Добре? Беато?
Вона поклала трубку. Її погляд був прикутий до дверей у кабінет.
– Ну? – сказав Том Волер. – Хіба ти не говориш хорошим друзям «до побачення»?
– Хіба на вході тобі не сказали почекати?
– Сказали.
Том Волер зачинив двері й потягнув за шнур, закриваючи жалюзі на вікні. Пройшов по кабінету, став поряд із кріслом і подивився на стіл.
– Що це? – запитав він, вказуючи на дві скляні пластини, притиснуті одна до одної.
У Беати почастішало дихання.
– Якщо вірити лабораторії – сім’я, – стараючись говорити байдуже, відповіла вона.
Він легко торкнувся рукою її шиї. Вона завмерла.
– Ти розмовляла з Харрі? – Він провів пальцем по її шкірі.
– Прибери руку! – гаркнула вона, зібравши все своє самовладання.
– Ой-йой-йой, щось не так? – Волер посміхаючись підніс обидві руки догори. – Хіба тобі не подобалося, Льонн?
– Що тобі потрібно?
– Дати тобі шанс. Думаю, я мушу тобі його надати.
– Мусиш? За що ж це?
Вона схилила голову набік і подивилася на Волера. Той облизнув губи й нахилився до неї:
– За сприяння. І підпорядкування. І неквапливість у ліжку.
Беата ударила, але він легко спіймав її зап’ясток у повітрі й заламав їй руку за спину. Вона, нагнувшись уперед у кріслі, вдарилася головою об стіл. У вухах чулося його шипіння:
– Я даю тобі шанс зберегти свою посаду, Льонн. Ми знаємо, що Харрі дзвонив тобі з телефону свого дружка-таксиста. Де він? – Волер заламав руку сильніше, вона застогнала. – Я знаю, це боляче, – сказав він. – І знаю, що біль ніколи не змусить тебе розговоритися. Отже, роблю це для свого власного задоволення. І твого теж.
Він притиснувся до неї. У вухах у Беати дзвінко пульсувала кров. Вона прицілилась і вдарила лобом кнопку внутрішнього зв’язку. Вдарила так сильно, що пластмаса тріснула.
– Слухаю… – прогугнявив голос.
– Гольма сюди швидко! – простогнала Беата, притискаючись щокою до столу.
– Слухаю!
Волер знехотя випустив її руку. Беата випросталась.
– Свиня! – виплюнула вона. – Я не знаю, де він. – Він би ніколи не дозволив, щоб я опинилася в такому небезпечному становищі.
Том Волер пильно, допитливо подивився на неї. Беата помітила цікаву зміну: вона більше не боялася його. Розум говорив їй, що він небезпечний, як ніколи, але в його погляді читалося занепокоєння, якого вона раніше не помічала. Він щойно на її очах втратив самовладання – всього на декілька секунд – уперше в житті, принаймні при ній.
– Я за тобою ще повернуся, – погрозливо сказав він. – Обіцяю. Ти знаєш, обіцянок я дотримуюсь.
– Що сталося?… – почав Бйорн Гольм, але осікся і швидко зробив крок убік.
Том Волер вибіг у коридор.
Розділ 40
Понеділок. Дощ
О пів на восьму сонце вже висіло над Уллерном, і вдова Даніельсен, стоячи на своїй веранді на Томас-Хефтієс-гате, відзначила, що над Осло-фіордом у бік міста пливуть хмари. Внизу по вулиці пройшли Андре Кляузен із золотистим ретривером Трулсом. Ні клички собаки, ні імені його хазяїна вона, звичайно, не знала, але часто бачила, як ця парочка повертається з Гімле-террассе. Вони зупинилися на червоне світло перед перехрестям біля зупинки таксі на алеї Бюгдьой. Вдова Даніельсен припустила, що вони прямують у бік Фрогнер-парку.
Обоє вони здавалися втомленими, а пес до того ж і брудним.
Вона наморщила ніс, коли, трохи відставши від хазяїна на півкроку, пес сів на тротуар і почав справляти велику нужду. Хазяїн не виявив ніякого бажання прибрати за собакою і, ледве на світлофорі спалахнув зелений, потягнув його за собою. Вдова Даніельсен одночасно виявила обурення і захват. Обурення – тому що вона завжди дбала про облаштованість міста, принаймні облаштованість щодо цього. А захват – адже тепер у неї був матеріал для нового листа в редакцію «Афтенпостен», це віднедавна стало її хобі.
Вона стояла і дивилася на місце злочину, а собака з хазяїном швидкими кроками (очевидно, що підштовхувані тяжкістю власної провини) рухалися по Фрогнервейєн. Потім вона стала свідком того, як жінка, поспішаючи в протилежний бік і стараючись проскочити на зелене світло, стала жертвою безвідповідальності окремих громадян. Очевидно, жінка була занадто зайнята, гукаючи таксі на стоянці, й не помітила, на що наступила.