Вдова Даніельсен голосно шморгнула носом, востаннє подивилася на армаду хмар і увійшла до кімнати – писати в редакцію.
Легким подихом вдалині промайнув потяг. Олауг розплющила очі й виявила, що стоїть у саду. Дивно. Вона зовсім не пам’ятала, як виходила з будинку. Зараз вона стояла тут, посеред рейок і шпал, відчуваючи солодкий запах троянд і бузку, який чомусь нагадував їй про смерть. Вона потерла скроні – не допомогло. Навіть навпаки. Потім подивилася на небо. Воно було затягнуте хмарами. Так от чому стало так темно… Олауг подивилася вниз – на свої босі ноги. Бліда шкіра, сині жили – ноги старої. Вона зрозуміла, чому стала саме тут. Тут, на цьому самому місці, полюбляли стояти вони, Ернст і Ранді. Вона пам’ятала, як дивилася на них із віконця кімнати для прислуги. Вони стояли тут у сутінках поряд із кущами рододендрона, яких зараз уже немає. Західне сонце кидало останні промені, й він щось тихо шепотів по-німецьки. Ось він зриває троянду і встромляє її в зачіску дружині. Вона сміється і притискається обличчям до його шиї. Вони тихо стоять в обнімку й дивляться на захід. Ранді кладе чоловікові голову на плече. Вони всі втрьох дивляться, як заходить сонце. Олауг не знала, що думало при цьому подружжя Швабе, але сама вона мріяла про те, що одного дня сонце зійде і для неї. Молоде і красиве.
Олауг мимоволі кинула погляд на вікно кімнати для прислуги. Там не було Іни, не було молодої Олауг. Тільки темне скло, що відбиває збиті вершки хмар.
Їй захотілося плакати через те, що літо минає. Може, не так швидко, але минає. А потім залишок життя потече своєю чергою. Суворо за розкладом. Адже розклад – штука потрібна.
Вона відчула за спиною якийсь рух і важко, повільно обернулася. Відчула, як приминається під чиїмись ногами прохолодна трава, і, не встигнувши обернутися до кінця, застигла.
Собака.
Собака дивився на неї так, немов вибачався за ще не здійснений вчинок. У ту ж саму мить хтось безшумно вийшов із тіні фруктових дерев і опинився поряд із собакою. Чоловік. Із невеликими чорними очима, зовсім як у його собаки. Олауг здалося, ніби її душить якесь маленьке звірятко – їй стало важко дихати.
– Ми зайшли в дім, але там вас не виявилося. – Чоловік схилив голову набік і подивився на неї так, як дивляться на дивовижну комашку. – Ви не знаєте, хто я, фрьокен Сівертсен, але мені вже давно хотілося з вами зустрітись.
Олауг розкрила рот і закрила його знову. Чоловік підійшов ближче. Олауг подивилася йому через плече.
– Господи, – прошепотіла вона, простягаючи руки.
Дівчина спустилася по сходах, зі сміхом пробіглася по гравійній доріжці і впала до неї в обійми.
– Я так за тебе злякалася, – сказала Олауг.
– Справді? – здивувалась Іна. – Ми просто трішки затрималися в заміському будинку. Бо канікули ж!
– Так, так. – Олауг обняла її ще міцніше.
Собака, англійський сетер, радісно підбіг до них і, ставши на задні лапи, передні поклав Олауг на спину.
– Тея! – прикрикнув чоловік. – Сидіти!
Тея сіла.
– А це?… – Олауг нарешті випустила Іну з обіймів.
– Це Тярьє Рю. – Щоки Іни спалахнули, що було помітно навіть у сутінках. – Мій жених.
– Боже! – сплеснула руками Олауг.
Чоловік, широко всміхаючись, простягнув їй свою долоню. Красенем він не був – кирпатий ніс, кудлате волосся, близько посаджені очі, але в нього був прямий, відкритий погляд, який Олауг сподобався.
– Дуже приємно, – сказав він.
– І мені, – відгукнулась Олауг, сподіваючись, що в напівтемряві не видно її сліз.
Тойя Харанг не помічала запаху, поки вони не виїхали на Йосефінес-гате.
Вона з підозрою поглянула на таксиста. Смаглявий, але все-таки не негр, інакше б вона не ризикнула сісти в машину – справа тут не в расизмі, а в статистиці.
Тоді звідки цей запах?
Вона помітила, що шофер поглядає на неї в дзеркало. Може, вона одягнулася надто зухвало: занадто глибокий виріз чи коротка спідниця? У неї промайнула інша думка – куди приємніша. Може, він упізнав її, тому що читав сьогоднішні газети, де на фотографіях була вона, Тойя Харанг. «Спадкоємиця музичного трону», – писали газети. Щоправда, в «Дагбладет» її назвали «чарівно-незграбною» і заявили, що вона правдоподібніше зіграла квіткарку Елізу, ніж світську пані, на яку її перетворив професор Хіггінс. Але всі критики сходилися в одному: танцювала і співала вона незрівнянно. Ось. Що б на це сказала Лісбет?