Дощ дав останній дріб по даху і різко закінчився. Людина на ліжку, очевидно, не чула, як Харрі ввійшов до кімнати, але тут виникла проблема. Звичайна проблема для сніговика в липні. З нього почало капати. Вода тихенько струмувала з піджака на підлогу – Харрі цей звук здавався голоснішим за канонаду.
Людина на ліжку насторожилась і обернулася. Спочатку повернула голову, потім усе своє голе тіло.
Першим, на що Харрі звернув увагу, був збуджений статевий орган, що коливався туди-сюди, як метроном.
– Ох ти! Харрі! – вигукнув Віллі Барлі. У його голосі водночас прозвучали переляк і полегшення.
Розділ 41
Понеділок. Хепі-енд
– Добраніч.
Ракель поцілувала Олега в лоб і ретельно укутала в ковдру. Потім спустилася вниз, сіла на кухні й почала дивитися на дощ за вікном.
Їй подобалося, коли йде дощ. Повітря ставало чистішим. Змивалось усе старе. Оновлення – ось що потрібно. Почати спочатку.
Вона підійшла до вхідних дверей і впевнилася, що вони замкнуті. Втретє за вечір. Чого, власне кажучи, вона боялася?
Увімкнула телевізор. Ішла якась музична передача. Троє сиділи за одним роялем і всміхались одне одному. «Як маленька сім’я», – подумала Ракель.
Повітря розірвало ударом грому, і вона здригнулася.
– Як ти мене налякав! – Віллі Барлі похитав головою, і його дітородний орган повторив той же рух.
– Можу припустити, – сказав Харрі. – Я ж увійшов через терасу.
– Ні, Харрі. Не можеш.
Віллі перегнувся через край ліжка і, підібравши з підлоги ковдру, вкутався.
– А я-то думав, ти в душі.
Віллі похитав головою і зробив невизначену гримасу:
– Не я.
– А хто?
– У мене відвідувач…ка. – Він із усмішкою кивнув на стілець, на якому лежали замшева спідниця, чорний ліфчик і панчоха з еластичним краєм. – Самотність робить нас, чоловіків, слабкішими. Чи не так, Харрі? Ми шукаємо втіху там, де можемо її знайти. Одні – в пляшці. Інші… – Віллі знизав плечима. – Ми ж свідомо припускаємося помилок, хіба ні? І звичайно, Харрі, совість у мене нечиста.
Очі Харрі звикли до напівтемряви, і він помітив на щоках Віллі мокрі смужки від сліз.
– Харрі, обіцяй, що нікому не розповіси. Це був невірний крок.
Харрі підійшов до стільця, перекинув самотню панчоху через спинку і сів.
– А кому я можу це розповісти, Віллі? Твоїй дружині?
Кімнату несподівано освітило блискавкою, услід за цим донеслися гуркоти грому.
– Так чого ти прийшов?
– Гадаю, ти знаєш, Віллі.
– Скажи вже.
– Ми прийшли забрати тебе.
– Чому «ми»? Ти ж сам.
– З чого ти взяв?
– Твій погляд. Рухи. Я знаю людей, Харрі. Ти проникаєш до мене, стараючись зробити це непомітно й несподівано. Коли полюють зграєю, так не поводяться, Харрі. А чому ти сам? Де інші? Хто-небудь знає, що ти тут?
– Це не має значення. Припустимо, я сам. Однаково ти постанеш перед судом за вбивство чотирьох людей… – Віллі приклав палець до губ, немов обмірковуючи почуте, поки Харрі називав імена: – Маріус Веланн, Камілла Луен, Лісбет Барлі, Барбара Свендсен.
Деякий час Віллі дивився в нікуди. Потім повільно кивнув і відняв палець від губ:
– Як ти здогадався, Харрі?
– Зрозумів, навіщо все це робилося. З ревнощів. Ти ж хотів помститись їм обом? Коли дізнався, що Лісбет зустрічалася зі Свеном Сівертсеном, коли ви їздили у весільну подорож у Прагу.
Віллі заплющив очі й закинув голову. Матрац булькнув.
– Я не відразу зрозумів, що вашу з Лісбет фотографію було зроблено в Празі, але сьогодні мені поштою прийшла інша празька фотографія – з тією ж статуєю.
– І тоді все стало ясно?
– Ну… Спочатку я відігнав від себе цю версію як абсурдну. Потім у ній почав простежуватися здоровий глузд – наскільки це поняття взагалі застосовне до таких маячних вчинків. Виявилося, велокур’єр-убивця зовсім не сексуальний маніяк. Він розіграв цілу п’єсу, щоб злочини мали вигляд серії, а вбивцею визнали Свена Сівертсена. Тільки одна людина могла поставити такий спектакль – професіонал. Людина, для якої театр – робота і пристрасть.
Віллі розплющив одне око:
– Якщо я правильно зрозумів, ти вважаєш, що ця людина вирішила вбити чотирьох, аби помститись одному?
– Із п’яти вказаних жертв тільки троє були вибрані випадково. Ти влаштував усе так, аби здавалося, ніби місця злочинів визначила випадково намальована пентаграма. Але насправді пентаграма креслилася, виходячи з двох наявних точок, твоя власна адреса і будинок матері Свена Сівертсена. Хитро, але геометрія тут проста.