Машина повернула праворуч, до Саннергате, проїхала міст через Акерсельву і зупинилася біля будинку, вказаного Мьоллером.
Сказавши водієві, що назад він добереться сам, Харрі вийшов із машини і огледівся. Через дорогу стояла нова офісна будівля, поки що вона була порожня і, якщо вірити газетам, обіцяла бути порожньою ще довго. Її вікна відбивали табличку з потрібною Харрі адресою на білому, нещодавно відремонтованому будинку, спорудженому в стилі, що чимось нагадував функціоналізм. Фасад уже був щедро прикрашений графіті. На автобусній зупинці неподалік Харрі побачив темношкіру дівчину, вона стояла, схрестивши руки на грудях, жувала гумку і роздивлялася рекламний плакат «Дизеля» на іншій стороні вулиці.
Відшукавши потрібне ім’я біля верхнього дзвінка, Харрі відрекомендувався і пішов угору по сходах. Чоловік, який вийшов його зустрічати, мав дуже примітний вигляд: чорна борідка, буйна шевелюра, обличчя кольору червоного бургундського вина та відповідного кольору сорочка, яка доходила до сандаль на босих ногах.
– Добре, що ви так швидко приїхали, – сказав він, простягаючи Харрі своє лапище.
Тільки так це і можна було назвати: кисть Харрі потонула в долоні чоловіка, який відрекомендувався як Віллі Барлі.
У відповідь Харрі назвав своє ім’я і спробував висмикнути руку. Фізичних контактів із чоловіками він не полюбляв, а це рукостискання тягнуло на обійми. Але Віллі Барлі вчепився в нього, як у рятівну соломинку.
– Лісбет пропала, – мовив він голосом, що зривався, на подив високим.
– Нас повідомили, Барлі. Можна пройти?
– Ходімо.
Ідучи за ним, Харрі опинився в ще одній мансарді. Але якщо в маленькому житлі Камілли Луен панував мінімалізм, в цьому – значно більшому – хазяїн намагався відтворити дух неокласицизму, але робив це так старанно, що вітальня стала схожою на інтер’єр для вечірки в античному стилі. Замість стільців тут були ложа, немов із голлівудської версії Стародавнього Риму. Дерев’яні балки прикрашала ліпнина, надаючи їм вигляду доричних і коринфських колон. Їх Харрі так і не навчився розрізняти, зате відразу впізнав рельєф на стіні в коридорі – «Ясон із Золотим руном» Бертеля Торвальдсена. Він бачив його в дитинстві, коли з мамою і Сестреням їздив у музей в Копенгагені. Очевидно, квартиру зовсім нещодавно відремонтували: Харрі помітив свіжу побілку, навіть відчув запах розчину.
У вітальні був накритий стіл на двох. Віллі провів гостя далі, на дах, на велику, викладену плиткою терасу, що виходила у внутрішній двір, утворений стінами чотирьох сусідніх будинків. Античність тут ніщо не нагадувало – звичайна норвезька тераса. На грилі дотлівало якесь вугілля.
– Увечері в мансардах так задушливо, – вибачливим тоном сказав Барлі, пропонуючи Харрі пластиковий стілець рококо.
– Я помітив. – Харрі підійшов до краю майданчика і глянув униз, у двір.
Висоти він зазвичай не боявся, але після тривалих запоїв у нього навіть від скромних висот починала паморочитися голова. Харрі встиг розрізнити два старі велосипеди, біле простирадло, що розвівається на вітрі, й швидко відвів погляд.
Навпроти, через двір, на балконі з чорними залізними ґратами, за столом, заставленим темними пивними пляшками, сиділи двоє молодих чоловіків. Побачивши Харрі, вони вітально підняли келихи, він кивнув у відповідь і подумав: «Як дивно, що внизу вітер, а тут – немає».
– Келих червоного вина? – Барлі вже почав наливати собі з початої пляшки. Харрі помітив, що руки у нього тремтять. На пляшці красувався напис: «Domaine La Bastide Sy…» Назва мала бути довшою, але нервові пальці вже встигли відчухрати шматок етикетки.
Харрі сів:
– Спасибі, я не п’ю на роботі.
Барлі скривився і зі стуком поставив пляшку на стіл.
– Звичайно. Пробачте, я просто не в собі. Господи, та й мені зараз краще б не пити.
Він підніс склянку до губ і почав голосно ковтати, роняючи на сорочку краплі, які розповзалися по ній темними плямами.
Харрі подивився на годинник, даючи Барлі зрозуміти, що слід би поквапитися.
– Вона хотіла тільки дійти до магазину, купити картопляного салату для котлет. – Барлі насилу переводив подих. Усього дві години тому вона сиділа на вашому місці.
Харрі поправив сонячні окуляри.
– Ваша дружина відсутня всього дві години?! – зі здивуванням запитав він.
– Так-так, знаю, це не так довго, але вона збиралася дійти до магазину «Ківі» за рогом і тут же назад.
На балконі навпроти виблискувала чергова пляшка. Харрі провів рукою по лобі, подивився на мокрі пальці й замислився, об що витерти піт. Утім, варто було покласти руку на розжарений пластиковий підлокітник – волога вмить випарувалась.