– А, подряпина, – відмахнувся Харрі.
Їй на обличчя впало пасмо волосся, і він насилу втримався, щоб не прибрати його.
– Учора сюди приходив оцінювач, оглядав будинок, – сказала вона.
– Оцінювач? Ти ж не збираєшся його продати?
– Харрі, для нас двох будинок занадто великий.
– Так, але він же тобі подобається. Ти тут виросла. І Олег теж.
– Не треба мені про це нагадувати. Річ у тому, що ремонт обійшовся вдвічі дорожче, ніж я припускала, а тепер пора міняти дах. Цей будинок старий.
Харрі подивився на Олега: той стояв навпроти гаражної стіни і молотив по футбольному м’ячу. Удар – м’яч полетів убік, а він, заплющивши очі, простягнув руки до уявних трибун.
– Ракель?
Вона зітхнула:
– Що, Харрі?
– Ти не можеш на мене дивитися, коли я з тобою говорю?
– Ні. – Голос її не був ні злим, ні схвильованим. Рівним.
– А якщо я кину? Що-небудь зміниться?
– Не зможеш, Харрі.
– Я про поліцію.
– Я зрозуміла.
Харрі копирснув носком черевика землю:
– Я б міг знайти спокійнішу роботу, частіше бував би вдома. Зайнявся б із Олегом. Ми б…
– Перестань, Харрі! – Це прозвучало різко. Вона спробувала здути пасмо з лиця, нахилила голову і схрестила руки на грудях, неначе в цей спекотний день їй стало холодно. – Я кажу «ні», – мовила вона ледве чутно. – Нічого не зміниться. Проблема не в твоїй роботі, а… в тобі, Харрі. – Вона перевела подих, обернулась і подивилася йому в вічі. – Проблема – в тобі.
Харрі побачив, що вона готова заплакати.
– Іди, – прошепотіла вона.
Він збирався щось сказати, але передумав. Замість цього кивнув вітрилам у фіорді.
– Твоя правда, – погодився він. – Проблема в мені. Скажу два слова Олегу та піду. – Через кілька кроків він обернувся. – Не продавай будинок, Ракель. Не продавай, чуєш? Я що-небудь придумаю.
Вона всміхнулася крізь сльози і прошепотіла:
– Ти дивовижна дитина. – Вона простягла руку, немов збираючись погладити його по щоці, але він стояв занадто далеко, і рука впала. – Бережи себе, Харрі.
По дорозі його пробив холодний піт. За чверть п’ята. Треба поквапитись, аби не запізнитися на нараду.
«Я в будівлі. Пахне підвалом. Я стою не рухаючись і вивчаю таблички. Чую голоси на сходах, але не боюсь. Я невидимка, але їм це не видно. Розумієш? Це не парадокс, люба моя, просто я так мислю. Все можна уявити у вигляді парадоксу – це нескладно. Це тільки слова, двозначності мови. Але вистачить слів, і мови вистачить. Я дивлюся на годинник. Ось моя мова. Ясна і без парадоксів. Я готовий».
Розділ 14
Понеділок. Барбара
Барбара Свендсен останнім часом почала замислюватися про час. Не те щоб у неї була схильність до філософії – більшість знайомих сказали б, що якраз навпаки. Просто раніше їй і на думку не спадало, що всьому свій час, і час цей минає. Кілька років тому вона зрозуміла, що кар’єри в модельному бізнесі їй не зробити, і вдовольнилася званням екс-манекенниці. Звучало непогано, хоча з голландської слово «манекен» перекладається, як «маленька людина». Про це їй розповів Петтер. Як і про все інше, що він вважав для неї необхідним. Це він улаштував її на роботу в бар «Хед-Он» і дістав пігулки, прийнявши які вона могла без побоювань доїхати з роботи в університетський район Бліндерн, де ніби як вчилася на соціолога. Але час Петтера, пігулок і університетських фантазій минув, і одного прекрасного дня вона залишилася без Петтера, без пігулок і без заліку, з самими заборгованостями: і в університеті, і в аптеці. Ну і з роботою в найнуднішому барі Осло. Випустивши з рук усе, що мала, Барбара позичила грошей у батьків і вирушила в Лісабон відпочити, оглядітися, можливо, підучити португальську.
Попервах Лісабон здавався їй чарівним. Нестримно пролітали дні, але її це анітрохи не тривожило. Адже час тоді не відходив, а, навпаки, приходив. Гроші закінчились, а разом з ними всі розваги та вічна вірність Марка. Зате додому вона повернулася куди досвідченішою. Наприклад, дізналася, що в Португалії екстазі дешевший, ніж у Норвегії, хоча шкоди від нього не менше, що португальська мова неймовірно складна, а час – непоновлюваний ресурс.
Потім вона у хронологічній послідовності зустрічалася з Рольфом, Роном і Рональдом. Звучало кумедно, на ділі ж було так собі. Хоча Рональд був дуже навіть нічого. Але час відійшов і прихопив із собою Рональда.
Вона повернулася додому, у свою стару кімнату, й тільки тоді світ помалу заспокоївся, а разом із ним час. Вона перестала ходити в бари, зав’язала з пігулками й почала тішити себе мрією про повторний вступ до університету. Деякий час працювала на кадрове агентство «Менпауер». Після чотиритижневого випробувального терміну її взяли на постійну роботу черговим адміністратором в конторі «Халле, Тюне і Веттерлід», яка розташовувалася на площі Карла Бернера, а якщо говорити про престиж – то в нижніх рядках рейтингів міських адвокатських контор, які спеціалізуються на стягненні боргів.