Вона увійшла до жіночого туалету. Ввімкнувши воду, вона взяла зі стійки пластиковий стаканчик і підставила під струмінь палець. Тепла. Відвідувачеві доведеться трохи почекати. По радіо оголошували, що температура води в озерах Нурмарки близько двадцяти двох градусів, а питну ж забирали з Марідальського. Якщо дати їй стекти довше, вона стане холодною та приємною. Гадаючи, чому це так виходить, вона дивилася на палець. Коли вода стане досить холодною, він зблідне і майже перестане що-небудь відчувати. Безіменний палець лівої руки. Коли ж на нім з’явиться обручка? Головне – щоб серце на той час не зблідло і не перестало будь-що відчувати. Барбара відчула рух повітря, але він тут же припинився, і вона не обернулася. Вода залишалася такою ж теплою. А час ішов, спливав, зовсім як вода. Марення! До тридцяти їй залишалося майже два роки. Часу ще через край.
Пролунав якийсь звук, і Барбара підвела голову. У дзеркалі вона побачила двоє білих дверей кабінок. Невже хтось зайшов, а вона не помітила?
Струмінь раптом став крижаним. Барбара здригнулася. Вода піднімається з великої глибини, тому вона й охолодилася. Барбара підставила під струмінь пластиковий стаканчик, і той швидко наповнився по самі вінця. Щось шепнуло їй, що потрібно поквапитись. Вона обернулася й упустила стаканчик.
– Я вас налякав? – Голос звучав стурбовано.
– Вибачте, – сказала вона, забувши звести лопатки. – Я сьогодні щось нервуюсь. І взагалі це жіночий туалет. – Вона нахилилася за стаканчиком.
Стаканчик перекинувся на підлозі й став на дно. У нім іще залишалося трохи води. Можливо, коли Барбара простягала до нього руку, вона побачила в круглому люстерку води своє віддзеркалення, а поряд зі своїм обличчям могла б помітити якийсь рух. Але тут час знову полинув повільно, вкрай повільно. Насамкінець Барбара встигла подумати, що він ось-ось закінчиться.
Розділ 15
Понеділок. Vena amoris
Білий, з рудими підпалинами іржі «форд-ескорт» Харрі Холе під’їхав до телемагазину. Здавалося, дві поліцейські машини та спортивне диво Волера випадковим чином розкидано по тротуару навколо тихого вечорами перехрестя з гучною назвою «площа Карла Бернера».
Харрі припаркувався, дістав із кишені шпатель і поклав його на пасажирське сидіння. Коли він не міг відшукати ключі в квартирі, то брав із собою стамеску і шматок сталевого дроту і, прочесавши околиці, знаходив улюблений автомобіль на Стейнберггате з ключами в замку запалювання. Шпатель зі зручним зеленим руків’ям чудово підходив, аби підчепити ним двері, після чого їх без зусиль можна було б відчинити за допомогою дроту.
Дорогу Харрі перейшов на червоний. Повільно. До великих швидкостей організм готовий не був. Шлунок і голова боліли, пітна сорочка липнула до тіла. Було за п’ять хвилин шоста, і він уже давно не приймав своїх ліків, але обіцянок собі ніяких не давав.
Вивіска повідомляла, що контора «Халле, Тюне і Веттерлід» розташована на п’ятому поверсі. Харрі зітхнув і подивився на ліфт: блискучі металеві двері, автоматика, ніяких ґрат.
Ліфт був марки «Коне». Двері зачинились, і Харрі відчув себе закупореним у консервній банці. Коли ліфт поїхав угору, він постарався не слухати скрегіт механізму й заплющив очі. Тут же розплющив їх знову – на зворотному боці повік немов віддрукувалися картини з Сестреням.
Двері в приймальню відчинив патрульний у формі.
– Вона там, махнув він рукою уздовж коридору, за стійку адміністратора.
– Криміналісти?
– Їдуть.
– Вони дуже зрадіють, якщо ми заблокуємо ліфт і перекриємо вихід унизу.
– Добре.
– А чергова частина кого прислала?
– Лі й Хансена. Вони зібрали тих, хто був на поверсі, коли знайшли тіло. Зараз беруть свідчення в одному із залів для переговорів.
Харрі пішов по коридору. Брудні килими, вицвілі репродукції картин у стилі національного романтизму – напевно, були у цієї фірми часи і трохи кращі. А може, їх якраз і не було.
Двері в жіночий туалет були прочинені. Килим приглушував звук кроків, і Харрі підійшов нечутно. Він зупинився перед дверима, коли почув голос Тома Волера. Той, схоже, говорив по телефону:
– Якщо це від нього, то він більше через нас не проходить. Так, але я беру це на себе.
Харрі відчинив двері й побачив Волера, що сидів навпочіпки.
– Привіт, Харрі. Секунду, зараз звільнюся.
Харрі стояв на порозі, переварюючи цю картину та слухаючи поклацування голосу в телефоні Волера.