Товстун пирхнув:
– Вони всі тут трохи дивні. Скоро в усієї округи дах з’їде.
– А кого-небудь, хто був би схожий на вбивцю? – сухо уточнив Харрі.
Товстун зіщулив одне око:
– Чи не через це стільки поліцейських машин наїхало?
Харрі кивнув.
Товстун знизав плечима і повернувся до журналу.
– А хто з нас не схожий на вбивцю, інспекторе?
Харрі вже збирався піти, але раптом побачив на одному з телеекранів свій автомобіль. Камера ковзнула по площі Карла Бернера й зупинилася на червоній цегляній будівлі, потім картинка змінилася на диктора ТВ-2, а ще через мить на показ мод. Харрі глибоко затягнувся сигаретою й заплющив очі.
Йому назустріч по подіуму – ні, по дванадцяти подіумах – ішла Ракель. Вона вийшла із стіни екранів і постала перед ним, тримаючи руки на стегнах, кинула на нього погляд, різко хитнула головою, розвернулась і пішла.
Харрі знову розплющив очі.
Була восьма вечора. Він старався не думати, що зовсім недалеко, на Трондхеймсвейєн, є бар, і там наливають міцні спиртні напої.
Залишалася найскладніша частина вечора. А потім іще і ніч.
Десята вечора. Термометр прихильно скинув кілька градусів, але було все ще спекотно. Він ліниво лежав і чекав, коли подме береговий бриз. Чи морський. Хоч який-небудь. У службі криміналістичної експертизи було порожньо, тільки в кабінеті Беати ще горіло світло. Вбивство весь день поставило з ніг на голову. З площі Карла Бернера Беата примчала сюди після дзвінка Бйорна Гольма, колеги, який повідомив, що до них приїхала якась жінка з «Де Бірс» і говорить про якісь діаманти.
Тепер вона уважно слухала невисоку жінку, яка говорила такою приголомшливою англійською, якої тільки можна чекати від голландки, що влаштувалася в Лондоні.
– На алмазах природа залишає свої геологічні відбитки, – повідомляла співробітниця «Де Бірс». – Кожен унікальний, до того ж існують сертифікати, що відображують походження каменя і переходять при купівлі від хазяїна до хазяїна, отож можна прослідкувати, хто був їх власником. Боюся, щоправда, не в цьому випадку.
– Чому? – запитала Беата.
– Тому що ті два камені, які ви мені показали, відносяться до кривавих алмазів.
– Це через колір?
– Ні, через те, що вони здебільшого добуваються в Кіуву, в Сьєрра-Леоне. Алмази з цієї країни бойкотуються по всьому світу, оскільки родовища перебувають під контролем повстанців, а ті на виручені гроші фінансують війну – єдино з метою наживи. Тому і криваві. Гадаю, ці камені – нові. Зі Сьєрра-Леоне їх, скоріше за все, контрабандою перевезли в іншу країну, де виготовили підроблені сертифікати, за якими вони добуті, скажімо, на відомому родовищі в ПАР.
– А ви можете припустити, куди їх могли перевезти?
– Велика частина опиняється в країнах колишнього соцтабору. Після падіння залізної завіси у фахівців із підробляння документів з’явилися нові клієнти. За такі сертифікати добре платять. Але я не лише тому вважаю, що камені прийшли зі Східної Європи.
– А ще чому?
– Такі діаманти-зірки я бачила й раніше. Їх переправляли з Чехії та колишньої НДР. І в тих якість теж була посередня.
– Посередня?
– Червоні алмази, звичайно, красиві, але цінуються нижче за прозорі. Знайдені вами екземпляри не чисті, з домішками. Коли при ограновуванні більша частина алмаза сточується, для робіт використовують далеко не кращі камені.
– Так, значить, НДР і Чехія. – Беата заплющила очі.
– Так би мовити, кваліфіковане припущення. Якщо у вас більше немає питань, я ще можу встигнути на останній літак до Лондона.
Беата розплющила очі й підвелася.
– Вибачте, сьогодні був довгий і сумбурний день. Ви нам дуже допомогли, і ми вам безмежно вдячні за те, що ви люб’язно погодилися приїхати, – подякувала вона.
– Ах, облиш. Сподіваюся, мої відомості допоможуть спіймати вашого злочинця.
– А ми ж бо як сподіваємося! Дозвольте замовити для вас таксі…
Поки Беата чекала відповіді з центрального таксопарку, вона помітила, що фахівець із алмазів роздивляється руку, якою вона тримає трубку. Беата всміхнулася.
– У вас дуже красивий перстень. Обручка?
Беата почервоніла:
– Не моя. Цей перстень тато при зарученні подарував мамі. Мені він дістався після його смерті.
– Тепер ясно, чому на правій. Зазвичай його носять на лівій руці. Точніше, на третьому пальці лівої руки.
– На середньому? А мені здавалося, на безіменному.
Жінка всміхнулася:
– Ви, напевно, не знаєте старовинної, ще єгипетської традиції?
– Ні.
– Єгиптяни вважали, що до середнього пальця від серця тягнеться кровоносна судина любові, по-латині vena amoris.