– Відрадно чути, – сказав Микола. – Але я не сповідник. Там, біля входу, висить табличка, на ній години прийому. Приходьте, коли вказано.
Чоловік підійшов ближче. По чорних колах під очима Микола зрозумів, що той давно не спав.
– Я прийшов полагодити зірку, яку зламав.
Через кілька секунд до Миколи дійшов сенс його слів.
– Он воно що… – мовив повагом він. – Але це теж не до мене. Хоча, прямо скажу, мені й самому не подобається, що зірка виламана і висить догори ногами. – Він усміхнувся. – Для церкви, м’яко кажучи, неналежно.
– Так ви тут не працюєте?
Микола похитав головою:
– Ми просто іноді знімаємо цей зал. Я з храму Святої рівноапостольної княгині Ольги.
Чоловік звів брову.
– Російська православна церква, – пояснив Микола. – Я ієромонах і пресвітер. А вам треба знайти кого-небудь із керівництва тутешньої церкви.
– Гм. Спасибі. – Чоловік не йшов. – Чайковський? Перший концерт для фортепіано?
– Вірно. – Микола навіть здивувався: цей норвежець у футболці зовсім не скидався на освічену людину. Скоріше на волоцюгу.
– Мені його мама грала, – пояснив той. – Говорила, що це важкий твір.
– У вас хороша мама.
– Так, вона була дуже доброю. Майже святою. – Він криво посміхнувся.
Ця посмішка збентежила Миколу. Якась вона була суперечлива: доброзичлива і цинічна, начебто радісна, але в ній вгадувалась і душевна мука.
– Спасибі за допомогу, – сказав чоловік і попрямував до дверей.
– Нема за що.
Микола обернувся до фортепіано й зосередився. Обережно натиснув на клавішу, відчув, як м’яко й нечутно молоточок торкнувся струни… І раптом подумав, що не почув, як зачиняються двері. Обернувшись, він побачив, що незнайомець стоїть біля дверей і роздивляється зірку в розбитому віконці.
– Щось сталося? – запитав ієромонах.
Чоловік підвів погляд:
– Та ні. А чому вам здається неналежним, що зірка висить догори ногами?
Микола всміхнувся:
– Це ж перевернута пентаграма!
На обличчі у співрозмовника відбилося нерозуміння.
– Пентаграма, або пентакль, – стародавній священний символ не лише в християнстві. Бачите – п’ятикутна зірка, намальована без відриву руки. Схожа на зірку Давида. Зображення пентаграми знаходять на могильних каменях, яким по декілька тисяч років. Але перевернута пентаграма – коли три промені внизу, а два вгорі – один із основних символів у демонології.
– Демонології? – Голос прозвучав спокійно й упевнено, неначе співрозмовник Миколи звик отримувати відповіді.
– Вчення про сили зла. Воно виникло, коли люди ще вірили, що зло у світі виходить від демонів.
– А тепер що, демонів скасували?
Микола обернувся на табуреті. Невже він помилився? Занадто допитливий розум для бешкетника або волоцюги.
– Я з поліції. – Чоловік немов прочитав його думки. – Ми там звикли запитувати.
– Ясно. А чому ви запитуєте саме про це?
Холе знизав плечима:
– Не знаю. Я цей символ бачив зовсім нещодавно. Зараз не згадаю, де саме і наскільки це важливо. А якому демонові він відповідає?
– Дьяволу, – сказав Микола по-російськи і натиснув одразу три клавіші – дисонанс. – Сатане.
Увечері Олауг Сівертсен відчинила двері на балкон, звідки було видно Бйорвік, сіла в крісло і провела поглядом потяг, що проходить. Кам’яний будинок, в якому вона жила, був звичайнісіньким. Незвичайним було його місце розташування. Вілла Валле, названа так на честь архітектора, що побудував її 1891 року, стояла в оточенні шпал і рейок Центрального вокзалу – посеред залізничної зони, по сусідству з робочими наметами та майстернями Норвезьких державних залізниць. Проектувалася вона для сім’ї станційного доглядача і його підручних. Тому і стіни були товщі за звичайні, щоб доглядач і його дружина не схоплювалися щоразу з ліжка при наближенні потяга. До того ж доглядач попросив муляра, знаменитого своїм особливим розчином, од якого кладка ставала міцнішою, завдяки цьому він і отримав це замовлення, – зміцнити стіни ще трохи. Якщо потяг ненароком зійде з рейок і вріжеться в будинок, нехай уже постраждає машиніст, а не домашні, розсудив доглядач. Але й досі у величний будинок станційного доглядача не врізався жоден потяг, і він стояв, немов дивний замок, посеред клубка металевих змій.
Олауг заплющила очі й підставила обличчя сонячним променям.
У молодості вона не полюбляла сонця: шкіра червоніла, починалося подразнення. Ах, як тоді вона сумувала за вологим, прохолодним літом Північно-західної Норвегії. Тепер Олауг постаріла, їй було під вісімдесят, змінились і ставлення: вона полюбляла не холод, а тепло, не темряву, а світло, не самотність, а компанію, звуки, а не тишу.