Інші подивилися на нього з нерозумінням.
– Може, йому для статевого задоволення зовсім не обов’язково їх займати. – Харрі старався не дивитись на Волера. – Йому досить самого вбивства і вигляду трупа.
– Це вірогідно, – схвалив Еуне. – Зазвичай убивці хочеться добитися сім’явипорскування, але він може при цьому не залишати сім’я на місці злочину. Чи якщо у нього вистачить самовладання – дочекатися, поки він буде в безпеці.
На кілька секунд усі принишкли. Харрі знав, що інші думають про те саме, що й він: що ж убивця зробив зі зниклою Лісбет Барлі.
– А знайдена зброя?
– Перевірено, – відгукнулася Беата. – Проведені експерименти показують дев’яносто дев’ять і дев’ять десятих відсотка вірогідності, що саме зі знайдених пістолетів і було здійснено вбивства.
– Добре, – сказав Мьоллер. – А є ідеї, звідки вони взялися?
Беата похитала головою:
– Серійні номери сточено, сліди на їхньому місці такі ж, як на більшості конфіскованої нами зброї.
– Та-а-ак… – замислився Мьоллер. – Знову ця могутня і таємнича «ліга контрабандистів».
– Над цією бідою Інтерпол б’ється вже п’ятий рік, і все марно, – зауважив Том Волер.
Харрі гойднувся на стільці, подивився на Волера й уперше (на власний подив) відчув, що навіть захоплюється ним, як можна захоплюватися хижаком, що ідеально пристосований для виживання.
Мьоллер зітхнув:
– Отже, ми програємо три нуль, і супротивник не думає поступатись ініціативою. Себто ні у кого дійсно немає вартих уваги ідей?
– Не знаю, чи тягне це на ідею…
– Викладай, Харрі…
– Тут щось подібне до інтуїції… Стосовно місць злочинів… Щось їх об’єднує, але я ще не зрозумів, що. Перше вбивство сталось у мансарді будинку по Уллеволсвейєн. Друге – приблизно за кілометр на північний схід, на Саннергате. А третє – приблизно на тій самій відстані, але вже на схід, в офісній будівлі на площі Карла Бернера. Він переміщається, й у мене таке відчуття, що в нього існує чітка схема.
– Чому ти так думаєш? – запитала Беата.
– Своя територія, – відповів Харрі. – Психолог пояснить.
Мьоллер обернувся до Еуне, який якраз зробив ковток із чашки:
– Що скажете, Еуне?
– Ну-у… – скривився той. – На «Цейлон Кенілворт» не тягне.
– Я не про чай.
– Мьоллер, це називається гумором, – зітхнув Еуне. – Я розумію, до чого ти хилиш, Харрі. У серійних убивць є суворі переваги стосовно географії злочинів. Грубо кажучи, можна вирізнити три типи. – Він почав загинати пальці. – Вбивця стаціонарний, який заманює або затягує жертв до себе додому і вбиває там. Вбивця територіальний, що орудує в певному районі, як Джек Тельбушник, який убивав тільки в кварталах, де процвітала проституція, – хоча тут його територією може бути все місто. І вбивця-гастролер, на совісті якого буває найбільше життів. Так, американці Оттіс Тул і Генрі Лі Лукас роз’їжджали із штату в штат і разом убили понад триста осіб.
– Зрозуміло, – сказав Мьоллер і поглянув на Холе. – Ну і що там у тебе щодо чіткої схеми, Харрі?
Той знизав плечима:
– Я ж говорю, шеф: просто інтуїція.
– Я знаю, що об’єднує місця злочину, – прийшла на допомогу Харрі Беата.
Усі, як по команді, подивилися на неї. Вона густо почервоніла, неначе пошкодувавши про сказане, але хоробро вела далі:
– Він шукає місця, де жертви почуваються в безпеці. У власній квартирі. На своїй вулиці вдень. У жіночому туалеті на власному робочому місці.
– Відмінно, Беато, – похвалив Харрі й отримав у відповідь швидкий вдячний погляд.
– Хороше спостереження, панночко, – погодився Еуне. – І вже якщо ми заговорили про схеми пересування, можу додати ще дещо. Убивці-соціопати часто настільки самовпевнені, що їхні схеми легко проглядаються. Особлива риса таких убивць у тому, що вони ретельно стежать за ходом слідства і рідко упускають можливість опинитися поряд зі слідчими. Розслідування для них – гра в кішки-мишки з поліцією, і багатьом серійним убивцям подобається бачити замішання поліцейських.
– Отже, десь поруч зараз сидить цей тип, дивиться в щілинку й радіє… – Мьоллер потер долоні. – Ну, якщо на сьогодні все…
– У мене є невеликий коментар, – сказав Харрі. – Про діамантові зірки, які вбивця залишає жертвам…
– Викладай.
– У них по п’ять променів. Майже пентаграма.
– Чому майже? Наскільки я знаю, це пентаграма і є.
– Пентаграму можна намалювати без відриву руки п’ятьма взаємнопересічними лініями.
– Ага! – устряв Еуне. – У цій фігурі прихований золотий перетин. Дуже цікаво. До речі, ви чули теорію, що, коли в епоху вікінгів кельти збиралися хрестити Норвегію, вони накреслили над півднем країни священну пентаграму, щоб потім розміщувати по ній міста і церкви?