– А при чому тут діаманти? – запитала Беата.
– Справа не в самих діамантах, а в їхній формі. У пентаграмі. Я пам’ятаю, що бачив її на одному з місць злочину, ніяк не згадаю, де. Може, звучить і безглуздо, але я вважаю, що це важливо.
– Тобто, – підпер Мьоллер підборіддя кулаком, – ти пам’ятаєш щось, чого не пам’ятаєш, але вважаєш, що це важливо.
Харрі потер обличчя долонями:
– Коли оглядаєш місце злочину, мозок працює так інтенсивно, що вбирає в себе найдрібніші деталі, навіть ті, які можуть і не знадобитися. Вони лежать мертвим вантажем, поки не з’явиться яка-небудь нова деталь, яка нагадає про те, що ти знав, але забув. У результаті заплутуєшся, де що вперше помітив, але нутром відчуваєш, що це важливо. На що це схоже?
– На психоз, – позіхнув Еуне.
Всі обернулися до нього.
– Ви можете хоч би удавати, що смієтеся, коли я жартую? – запитав психолог. – Харрі, це схоже на роботу нормального, напружено працюючого мозку – в цьому немає нічого страшного.
– Я думаю, чотири мізки тут уже напрацювалися. – Мьоллер підвівся, й тут же задзеленчав телефон. – Слухаю, Мьоллер… Секунду.
Він передав слухавку Тому Волеру.
– Слухаю.
Стільці вже заскрипіли, але Волер зробив знак рукою, просячи всіх затриматися.
– Чудово, – сказав він і поклав слухавку.
Усі дивилися на нього з нетерпінням.
– З’явився свідок. Вона бачила, як того вечора, коли вбили Каміллу Луен, із одного будинку по Уллеволсвейєн, поряд із кладовищем Христа Спасителя, вийшов велокур’єр. Вона запам’ятала це тому, що їй здалася дивною біла пов’язка у нього на обличчі. У любителя пива в Санктхансхьоуген такої не було. Вона не запам’ятала номер будинку, але, коли Скарре повіз її по Уллеволсвейєн, відразу ж його впізнала. У цьому будинку жила Камілла Луен.
Мьоллер стукнув по столу:
– Ну, нарешті!
Олауг сиділа на ліжку, приклавши долоню до шиї. Пульс повільно заспокоювався.
– Як же ти мене злякала, – чужим, хрипким голосом мовила вона.
– Вибачте, я так втомилася, – сказала Іна, піднімаючи останнє тістечко, – і не чула, як ви увійшли.
– Це я маю перед тобою вибачитися, – відгукнулась Олауг. – Увірвалася без запрошення і не побачила, що у тебе ці…
– Навушники, – розсміялась Іна, – і дуже гучна музика. Коул Портер.
– Знаєш, я не стежу за всією цією новомодною музикою.
– Коул Портер – старий музикант. Джазист, американець. Здається, він уже помер.
– Ех, ти! Така молоденька, а слухаєш мертвих музикантів.
Іна розсміялася. Тацю вона перевернула випадково, коли відчула, як щось торкнулось її щоки, й мимоволі смикнула рукою. Залишалося підмести з підлоги цукровий пісок.
– Його музику записав для мене один друг.
– Ти бач, всміхається, – сказала Олауг. – Цей твій кавалер, чи що?
Запитала й пошкодувала: як би Іна не подумала, що вона за нею шпигує.
– Можливо, – відповіла Іна, і в очах її промайнув завзятий вогник.
– Він, либонь, за тебе старший? – Олауг хотіла натякнути, що навіть не бачила його. – Позаяк таку стару музику полюбляє.
Але тут же пошкодувала і про це питання. От же причепилася, стара перечниця! На секунду вона злякалася, раптом Іна, розсердившись на неї, підшукає інше житло.
– Так, крапельку старший. – Іна лукаво всміхнулась, і хазяйку це насторожило. – Напевно, як ви з паном Швабе.
Олауг розсміялася разом із нею від полегшення.
– Подумати тільки, він сидів там же, де ви зараз, – зауважила Іна.
Олауг погладила ковдру:
– Дійсно.
– А коли він того вечора ледве не плакав, як ви думаєте, це тому, що він не міг вас здобути?
Олауг продовжувала гладити ковдру. Груба шерсть здавалася такою приємною на дотик.
– Не знаю, – сказала вона. – Я побоялася запитувати. Замість цього сама придумувала відповіді, які мені найбільше подобалися. Аби було про що помріяти вечорами. Напевно, тому й закохалася так сильно.
– А ви з ним разом куди-небудь ходили?
– Так. Одного дня він мене вивіз на Бюгдьой. Ми купалися. Вірніше, я купалась, а він дивився. Він мене називав «моя німфа».
– А коли ви завагітніли, його дружина здогадалася, що дитина від нього?
Олауг пильно подивилася на Іну й похитала головою.
– Вони поїхали в травні сорок п’ятого. А я дізналася, що вагітна, тільки в липні. – Вона поплескала по ковдрі долонею. – Тобі, мила, напевно, набридли мої давні історії. Краще про тебе поговоримо. Що в тебе за кавалер?