– Я заходив того дня, коли вбили Барбару Свендсен, – сказав поліцейський.
– Ну, якщо ви говорите… – знизав плечима Карл.
– Бачите цей вимкнений телевізор біля вікна? – показав поліцейський.
– «Філіпс». – Карл відклав журнал убік. – Подобається? П’ятдесят герц. Плоский кінескоп. Об’ємне звучання. ТВ-текст. Може приймати радіопередачі. Коштує сім дев’ятсот, але вам я продам за п’ять дев’ятсот.
– Дивіться, хтось накреслив малюнок на запорошеному екрані!
– Добре, – зітхнув Карл. – П’ять шістсот.
– Та плював я на телевізор! – підвищив голос поліцейський. – Я хочу знати, хто це зробив.
– Чого це раптом? – запитав Карл. – У мене досі не було бажання про це доповідати.
Поліцейський нагнувся над стійкою, і за кольором його обличчя Карл зрозумів, що відповідь йому не сподобалася.
– Послухайте! Ми шукаємо злочинця. І у мене є підстави вважати, що він стояв тут і водив пальцем по екрану. Вам ясно?
Карл мовчки кивнув.
– Добре. А тепер, будь ласка, напружте пам’ять, – наполегливо порадив поліцейський.
Дзвякнув дзвоник над дверима, до магазину ввійшла жінка із залізною валізою. Поліцейський обернувся до неї.
– «Філіпс», – показав він.
Жінка кивнула, не кажучи ні слова, сіла перед стіною екранів навпочіпки і розкрила валізу.
Карл дивився на них, широко розплющивши очі.
– Ну? – зажадав поліцейський.
До Карла почало доходити, що це важливіше за Лізу з Тьонсберга.
– Я не запам’ятовую кожного, хто сюди заходить, – затинаючись, сказав він.
Це означало, що він узагалі нікого не запам’ятовує. Обличчя для нього давно нічого не означали. Навіть обличчя Лізи він уже встиг забути.
– Кожного мені й не треба, – повільно мовив поліцейський. – Потрібен тільки один. Той самий. Здається, за день до вас не так часто і заходять.
Карл слухняно похитав головою.
– А по фотографії ви його впізнаєте?
– Не впевнений. Я і вас-то не впізнав, так що…
– Харрі… – подав голос хлопчисько.
– Але ви бачили, як хтось креслив по екрану?
– Харрі…
Так, того дня Карл звернув увагу на одного відвідувача. Він згадав про нього того вечора, коли заходили з поліції і запитували про підозрілих людей. Річ у тому, що той відвідувач нічого особливого не робив. Просто стояв і дивився на екрани, що для телемагазину цілком природно. Ну і що він мав сказати? Що хтось, чию зовнішність він не запам’ятав, стояв у магазині та здавався підозрілим? І отримати за це купу неприємностей?
– Ні, – відповів Карл, – я не бачив, щоб хто-небудь креслив по екрану.
Поліцейський щось пробурмотів.
– Харрі… – Хлопчисько потягнув поліцейського за рукав. – Уже п’ята година.
Поліцейський завмер і подивився на годинник.
– Беато, – звернувся він до жінки. – Знайшла що-небудь?
– Говорити поки що рано, – обернулася вона до нього. – Слідів тут вистачає, але він креслив так, що складно знайти цілий відбиток пальця.
– Подзвониш.
Дзвоник дзвякнув знову. Карл і жінка із залізною валізою залишилися самі.
Він присунув було до себе Лізу з Тьонсберга, але передумав. Поклав журнал на стіл фотографією вниз і підійшов до жінки з поліції. Та маленькою щіточкою акуратно збирала з телевізора пил. Тепер і він побачив накреслену на екрані фігуру. Не дивно, що вона збереглася досі: Карл нечасто утрудняв себе прибиранням.
– Що означає цей символ? – запитав він.
– Не знаю, – відгукнулася жінка. – Знаю тільки, як він називається.
– Як?
– «Марин хрест».
Розділ 20
Середа. Зведення соборів
Харрі й Олег зустріли Ракель біля воріт Фрогнербада. Вона підбігла до Олега й, обійнявши його, кинула на Харрі сердитий погляд.
– Де ти був? Що сталося? – прошепотіла вона.
Харрі стояв, безсило опустивши руки, й переминався з ноги на ногу. Він знав, що може їй відповісти, де він був, – рятував чужі життя. Але це було б неправдою. А правдою було те, що з ним сталося – причому давно. Він завжди займався своїми й тільки своїми справами, полишаючи іншим розсьорбувати наслідки. Так завжди було й буде, і те, що він попутно рятує життя, – всього лише побічний ефект.