Замість цього він сказав:
– Я втомився. – Це принаймні була правда.
– Ми їздили туди, де побував серійний убивця! – радісно видав Олег, але тут же замовк, упіймавши скептичний мамин погляд.
– Загалом… – почав Харрі.
– Ні! – перебила його Ракель. – Навіть не намагайся!
Харрі знизав плечима й сумно всміхнувся Олегу:
– Дозвольте мені хоч би довезти вас додому.
Відповідь він знав заздалегідь.
Він стояв і проводжав їх поглядом. Ракель ішла швидко й рішуче, а Олег на півдорозі обернувся й помахав йому рукою. Харрі помахав йому у відповідь.
Очі боліли від сонця.
Їдальня в Головному управлінні розташована була на найвищому поверсі. Харрі прибув сюди просто з Фрогнербада і, проходячи порожніми коридорами сьомого поверху, зауважив, що Тома Волера теж немає на місці, хоча світло в кабінеті горить. Оглядівшись у дверях, Харрі помітив у їдальні тільки одного відвідувача, що сидів за столиком спиною до Харрі.
Він підійшов до стійки й подивився на телевізор, що висів у кутку. Показували розіграш лотереї. Харрі простежив за тим, як чергова куля котиться по жолобу, потім звук зробили тихішим, але він почув, як жіночий голос оголосив: «П’ять. Цифра п’ять». Комусь поталанило.
Загуркотів відсовуваний стілець.
– Привіт, Харрі. Вони вже зачинили, – пролунав голос Тома.
– Знаю, – відповів Харрі. – Вирішив зайти покурити. – Він кивнув на відкритий майданчик на даху, що цілий рік слугував їм курилкою.
Краєвид звідти відкривався чудовий, але повітря було таким жарким і задушливим, як і внизу, на вулиці. Косі промені призахідного сонця прошивали місто й тонули у Бйорвіку – районі, який готувався змінити звичні шосе, склади та порожні будинки на оперу, готелі й елітне житло. Багатство збиралося підім’яти під себе все місто. Харрі згадався сюжет про африканського сома – велику чорну рибу, якій у посуху не вистачає розуму перебратись у глибші водоймища, і її ловлять руками в смердючих калюжах, які поступово висихають. Будівництво вже почалося: на тлі західного неба височіли жираф’ячі силуети баштових кранів.
– Буде просто супер! – Том підійшов зовсім нечутно.
– Подивимось. – Харрі затягнувся сигаретою. Він не зовсім розумів, про що йдеться.
– Тобі сподобається, – запевнив Волер. – Головне – звикнути.
Харрі уявив собі, як у брудному, пересохлому водоймищі соми б’ють хвостами, беззвучно роззявляють роти, намагаючись звикнути жити без води.
– Мені потрібна відповідь, Харрі, треба знати: з нами ти чи ні.
Захлинутися повітрям… Мабуть, що така смерть для сома не гірша за інші. Захлинутися – це навіть відносно зручно.
– Дзвонила Беата, – повідомив Харрі. – Вона перевірила відбитки пальців у телемагазині. Немає жодного чіткого, а власник магазину нічого не пам’ятає.
– Шкода. Еуне каже, в Швеції до забудькуватих свідків застосовують гіпноз. Треба б узяти на озброєння.
– Треба б.
– Після обіду прийшли цікаві результати від патологоанатомів про Каміллу Луен.
– Гм?
– Виявляється, вона була вагітна. Другий місяць. Але ніхто зі знайомих, кого ми допитали, не здогадується, від кого могла бути дитина. Навряд чи це має відношення до вбивства, але інформація цікава.
– Гм…
Вони постояли мовчки. Волер підійшов до перил, обіперся ліктем.
– Харрі, я знаю, що ти мене не любиш. Я й не прошу мене любити. Але якщо вже ми працюємо разом, треба більше довіряти один одному, бути більш відкритими…
– Відкритими, кажеш?
– Так. Здивований?
– Трохи.
Том Волер посміхнувся:
– А ти спробуй. Що ти хотів би знати про мене? Запитуй про що завгодно.
Харрі подумав, а потім сказав:
– Добре. Я хотів би знати, що примушує твої шестерні працювати.
– Тобто?
– Тобто що примушує тебе прокидатися вранці й робити те, що ти робиш? Навіщо все це? Яка у тебе мета?
– Я зрозумів. – Тепер настав час замислитися Тому. Він довго мовчав, потім указав на крани. – Бачиш їх? Мій прапрадід приїхав сюди з Шотландії. Всім його багатством були шість сатерлендських овець і лист із абердинського цеху мулярів. Цього вистачило, щоб його прийняли у цех в Осло. Він брав участь у спорудженні будинків уздовж Акерсельви і східніше вздовж залізниці. Вони стоять і досі. Його справу продовжували діти. Потім – онуки. Так черга дійшла до мого батька. Прадід узяв норвезьке прізвище, але, коли ми переїхали в західну частину міста, батько змінив його на колишнє – Волер. Wall – стіна. Звучить, може, і не занадто гордо, але батько вважав, що для майбутнього судді воно підходить більше, ніж Андерсен.