Харрі здивовано подивився на Волера:
– Тож ти збирався стати суддею?
– Так, коли вступав на юридичний, і став би, коли б не випадок.
– Який випадок?
Волер знизав плечима:
– Нещасний. На виробництві. Батько загинув. І ось що дивно: коли помирає батько, розумієш: дороги в житті ти вибирав не для себе, а для нього. І я зрозумів, що з іншими студентами на юридичному не маю нічого спільного. Я був наївним ідеалістом. Вірив, що ми високо нестимемо прапор справедливості й створюватимемо сучасну правову державу. А з’ясувалося, що більшості просто потрібен ступінь і місце, на якому можна заробляти достатньо, щоб подобатися дівчаткам в Уллерні. А, та що я тобі говорю, ти ж і сам вчився на юриста…
Харрі кивнув.
– Напевно, у мене це в крові, – сказав Волер. – Я завжди любив будувати. Що-небудь велике. Коли я був іще зовсім маленьким, то будував із конструктора величезні замки – набагато більші, ніж у інших дітей. А на юридичному зрозумів, що я інший, не такий, як ці людці з дрібними нікчемними думками, і через два місяці після похорону пішов вступати до поліцейської академії.
– І став кращим із випуску, якщо вірити чуткам.
– Одним із кращих.
– Що ж, у поліції в тебе вийшло побудувати свій замок?
– Ні, Харрі, не вийшло. Ні в кого не виходить. У дитинстві, щоб мої будівлі були вищі, я віднімав деталі конструктора в інших. Усе питання в тому, що ти хочеш побудувати. Жалюгідну маленьку халупу для жалюгідного маленького життя – чи театри та собори, величні будівлі, які розбурхують уяву, примушуючи тягнутися до величного. – Волер провів рукою по перилах. – Зводити собори – це покликання, Харрі. В Італії мулярів, загиблих при їх будівництві, шанували як мучеників. Хоча споруджували собори на благо людству, всі до єдиного вони стоять на людських кістках і крові – так говорив мій дід. І так буде завжди. На крові моєї сім’ї стоїть не одна будівля, яку видно звідси. А мені хочеться більшої справедливості. Для всіх. І я використовуватиму ті будівельні матеріали, які визнаю потрібними.
Харрі подивився на вогник своєї сигарети:
– І я теж будівельний матеріал?
Волер посміхнувся:
– Можна було б висловитися делікатніше, але моя відповідь – так. Якщо тобі подобається. У мене є варіанти… – Він не договорив, але Харрі здогадувався про продовження: «…а в тебе – немає».
Глибоко затягнувшись, він тихо запитав:
– А якщо я погоджуся?
Волер звів брову і допитливо подивився на Харрі. Потім відповів:
– Отримаєш перше завдання, яке виконаєш самостійно, не ставлячи запитань. Усі до тебе проходили через це. Випробування на вірність.
– І в чому воно полягає?
– З часом про все дізнаєшся, але доведеться спалити деякі мости.
– Чи означає це порушення норвезьких законів?
– Ясна річ.
– Ага, – сказав Харрі. – Аби у вас щось проти мене було й не виникало спокуси вас виказати.
– Я сказав би це інакше, але суть ти вловив.
– А про що мова? Про контрабанду?
– Зараз я тобі відповісти не можу.
– А звідки тобі знати, раптом я кріт із ОСО?
Волер перегнувся через перила і показав униз:
– Бачиш її, Харрі?
Харрі підійшов до краю майданчика і поглянув на парк. На зеленій траві ще лежали ті, що засмагають.
– У жовтому купальнику, – підказав Волер. – Гарний колір, правда ж?
Усередині в Харрі скрутило, і він різко випростався.
– Ти про нас погано думаєш, – сказав Волер, продовжуючи дивитися вниз. – Ми стежимо за тими, хто потрібний нашій команді. Вона добре тримається, Харрі, але треба їй те саме, що й більшості жінок. Чоловіча турбота, увага. А часу в тебе небагато: такі дами недовго бувають самотніми.
Харрі впустив сигарету, і та полетіла вниз, позначаючи свій шлях шлейфом іскор.
– Учора по всій Східній Норвегії передавали пожежне попередження, – зауважив Волер.
Харрі не відповів, тільки здригнувся, коли співрозмовник поклав руку йому на плече.
– Щоб показати нашу добру волю, я даю тобі два дні. Якщо за цей час відповіді від тебе не буде, пропозиція втрачає силу.
Холе глитнув раз, удруге, намагаючись вимовити одне тільки слово. Але язик не слухався, у роті пересохло гірше, ніж при африканській посусі.
Нарешті у нього вийшло.
– Спасибі.
Беаті Льонн робота подобалася. Подобалася рутина і надійна розміреність. Вона знала, що талановита, і знала, що це знає вся служба криміналістичної експертизи на Кйольберггате, будинок 21. Робота була єдиною важливою складовою її життя – заради неї вона і вставала вранці. Все інше просто заповнювало перерви.
Їй належав верхній поверх будинку в Уппсалі, де вона жила з мамою. Вони прекрасно ладнали одна з одною, а вже батько, поки був живий, і зовсім дрижав над Беатою. Напевно, тому вона і ступила на його стежку – пішла в поліцію. Хобі у неї не було. Хоча вона зустрічалася зі слідчим Халворсеном, сусідом Харрі по кабінету, в неї не було ніякої впевненості в майбутньому їхніх стосунків. У журналі «Вона», щоправда, писали, що такі сумніви природні, тому все ж варто піти на ризик. Але ризик і сумніви Беата не любила. Вона любила свою роботу.