Підлітком вона червоніла від самої думки про те, що хтось про неї думає, і здебільшого шукала різні способи сховатися. Червоніла вона, як і раніше, зате тепер їй було куди сховатися – за брудні цегляні стіни служби експертизи, де годинами можна було в тиші та спокої вивчати відбитки пальців і сліди взуття, звіти з балістики та зіставлення голосів, відеозаписи, аналізи ДНК, крові та фрагменти тканин – нескінченні докази, за допомогою яких розплутувалися складні та гучні справи. Беата зрозуміла, що в її роботі небезпек не так уже багато. Головне – говорити голосно й чітко, прагнути не червоніти, не втрачати обличчя й не соромитися невідомо чому. Кабінет на Кйольберггате став її фортецею, а уніформа – обладунками.
Було вже пів на першу ночі, коли телефонний дзвінок одірвав її від лабораторних звітів по пальцю Лісбет Барлі. На екрані телефону висвітилося «невідомий номер», і серце скажено забилось. Аби тільки не він!
– Беата Льонн.
Він! Його слова звучали, немов різкі удари.
– Чому ти не подзвонила мені щодо відбитків?
Вона на секунду затримала дихання. Потім відповіла:
– Харрі сказав, що передасть тобі.
– Спасибі, передав. Наступного разу інформуй у першу чергу мене. Ясно?
До горла підкотив клубок – Беата не знала, від страху чи від злості.
– Добре.
– Ти ще що-небудь говорила йому, чого не говорила мені?
– Ні. Хіба що про результати дослідження речовини, яку ми виявили під нігтем присланого пальця.
– У Лісбет Барлі? І що ви там знайшли?
– Екскременти.
– Що?
– Лайно! – у роздратуванні підвищила вона голос.
– Мерсі, я в курсі, що таке екскременти. Є припущення, звідки вони?
– Так, – коротко відповіла Беата.
Не дочекавшись продовження, він сказав:
– Поставлю питання інакше. Чиї вони?
– Напевно не знаю, але можу припустити.
– Ах, будьте такі ласкаві…
– У них знайдена кров – імовірно, людина хвора на геморой. Третя група крові. Зустрічається лише у семи відсотків населення. Віллі Барлі зареєстрований як донор. І у нього…
– Ясно. Так який ти робиш висновок?
– Не знаю, – поспішила відповісти Беата.
– Але ти ж знаєш, що анус – ерогенна зона? Чуєш, Беато? Як у жінок, так і у чоловіків. Чи забула?
Беата заплющила очі. Аби він не почав знову. Не треба. Усе давно минуло, і вона вже почала забувати, витісняти це з пам’яті. Але його голос був твердим і гладеньким, як зміїна шкіра.
– Ти вмієш прикидатися дуже правильною дівчинкою, Беато. Мені це подобається. І подобалося, коли ти удавала, що тобі цього не хочеться.
«Ніхто нічого не знає», – подумки переконувала себе вона.
– А у Халворсена так само добре виходить? – вів далі Волер.
– Усе, бувай, – сказала Беата.
У вухах пролунав його сміх. І тоді Беата зрозуміла: сховатися нíкуди і дістати її можуть усюди. Як це сталося з тими трьома жінками, які почувалися в цілковитій безпеці. Тому що немає на світі ні міцних фортець, ні надійних обладунків.
Ейстейн сидів у таксі на Тересес-гате і слухав «Роллінґ Стоунз», коли раптом задзеленчав телефон.
– Таксі Осло, – сказав він в трубку.
– Привіт, Ейстейне. Це Харрі. У тебе в машині хто-небудь є?
– Тільки Мік і Кіт.
– Хто?
– Краща група у світі.
– Ейстейне!
– Га?
– «Стоунз» не краща група у світі. Та і пісню «Wild Horses» написали не Кіт з Міком, а Грем Парсонс.
– Усе це плітки, і ти це знаєш. Бувай…
– Алло? Ейстейне?!
– Скажи мені що-небудь хороше. Швидко.
– «Under My Thumb» дійсно непогана пісня. І в «Exile On Main Street» є цікаві моменти.
– Добре. Чого хотів?
– Допомога потрібна.
– Надворі третя година ночі. Може, поспиш?
– Не можу, – сказав Харрі. – Варто заплющити очі, й одразу так моторошно стає…
– Той самий кошмар, що і раніше?
– Кіно з пекла – повтор на замовлення глядачів.
– Про ліфт?
– Про ліфт. І я щоразу божеволію. Як скоро ти зможеш під’їхати?
– Ох, не подобається мені це, Харрі.
– Коли?
Ейстейн зітхнув:
– Почекай хвилин шість.
Коли Ейстейн піднімався по сходах, Харрі вже натягнув джинси і чекав його в дверях.
Вони сіли у вітальні. Світла не вмикали.