– Ви впевнені, що зазначена людина тут? – запитав метрдотель.
Він розкрив книгу замовлень, хоча прекрасно знав, що Барлі, як завжди, прийшов рівно о десятій і сів за свій звичайний столик на заскленій веранді, звідки було видно Стортінгсгате. Дивним було те, що привітний продюсер уперше зрадив себе і прийшов у четвер. У метрдотеля навіть виникли серйозні побоювання щодо його психічного здоров’я.
– Не треба утруднятись, я його бачу, – заявив чоловік і зник усередині.
Метрдотель зітхнув і подивився на інший бік вулиці. Так, підстави побоюватися за психіку Барлі були: поставити влітку мюзикл у поважному Національному театрі. О Господи…
Потрібну людину Харрі впізнав по копиці волосся, але, підійшовши ближче, почав сумніватися.
– Барлі?
– Харрі! – Погляд просвітлів, але тут же знову згас.
Віллі Барлі змарнів. Шкіра, всього кілька днів тому свіжа та засмагла, тепер мала вигляд мертвої, ніби хтось посипав її білою пудрою. Усе тіло немов зіщулилося – навіть широкі плечі здавалися вужчими.
– Не хочеш оселедця? – Віллі вказав на тарілку перед собою. – Кращий в Осло. Я завжди його замовляю. Кажуть, добре для серця. Але треба, щоб було серце, а у відвідувачів цього кафе… – Він махнув рукою, вказуючи на майже порожній зал.
– Ні, спасибі, – відмовився Харрі й сів.
– Візьми хоч би хрустанці. – Віллі посунув йому кошик. – У Норвегії більше ніде не подають справжній хліб з цілісними фенхелевими зернами. Якнайкраще підходить до оселедця.
– Дякую, не хочу. Хіба що кава.
Віллі гукнув офіціанта, попросив чашку і обернувся до Харрі:
– Як ти мене знайшов?
– Був у театрі.
– А я ж просив їх говорити, що мене немає в місті. Ці журналісти… – Він показав руками, ніби душить когось.
Харрі не зрозумів: чи то він зображував, що вони його придушили, чи то як він хотів би розправитися з журналістами.
– Я показав посвідчення і пояснив, що справа термінова, – сказав Харрі.
– Добре-добре.
З’явився офіціант із чашкою. Поки він наливав каву з кавника на столі, Віллі нерухомо дивився на білу скатертину перед Харрі. Офіціант пішов. Харрі кашлянув, і Віллі підвів погляд.
– Якщо у тебе погані новини, Харрі, давай уже відразу.
Харрі відпив із чашки і похитав головою:
– Як там із п’єсою?
Віллі блідо всміхнувся:
– Учора дзвонили з культурного огляду «Дагбладет» і запитували про те саме. Я пояснив, як просувається робота, а потім журналістка запитала, чи не підвищився попит на квитки, після того, як таємничим чином зникла Лісбет, і її замінила сестра. – Він закотив очі.
– І що? – поцікавився Харрі. – Підвищився?
– З глузду з’їхав? – У голосі Віллі зазвучали нотки люті й погроз. – Літо. Люди хочуть веселитись, а не плакати над незнайомою їм жінкою. Ми втратили козирну карту. Лісбет Барлі – це талант. Така втрата для проекту – катастрофа! – Декілька людей у залі обернулися на нього, але Віллі й не думав говорити тихіше. – Ми майже не продали квитків. Ну, окрім як на прем’єру – ті розхапали вмить. Люди жадають крові. Вони відчувають скандал. Отже, Харрі, ми цілком залежимо від суворих критиків. Але саме зараз мене найменше турбує цей чортів мюзикл! – Віллі вдарив кулаком по столу, посуд підстрибнув.
Здавалося, лють зараз переросте в сказ, але раптом усе його роздратування немов рукою зняло. На якусь мить вираз обличчя став здивованим, немов Барлі не розумів, де він, і тут же він затулив обличчя долонями. Харрі спіймав погляд метрдотеля: той дивився в їх бік із якоюсь надією.
– Прошу вибачення, – крізь пальці пробасив Віллі. – Я не можу… Я не сплю…
Він видав звук – щось середнє між схлипом, посмішкою та гикавкою і, знову вдаривши по столу, з гіркою посмішкою звернувся до Харрі:
– Чим я можу допомогти, Харрі? Вигляд у тебе поганенький.
– Поганенький?
– Пригнічений. Меланхолійний. Безрадісний. – Віллі знизав плечима і виделкою відправив до рота порцію оселедця на хрустанці. Риба виблискувала шкіркою, і в ту ж мить офіціант, що безшумно з’явився, підлив йому в келих шардоне.
– Треба дещо уточнити, питання у мене інтимне і, можливо, неприємне, – сказав Харрі.