Ішов дощ.
Сьогодні він від’їжджає на цілий день. Каже, що в Брно. Вона почула, як він увійшов до квартири, коли вже була в ліжку. У коридорі човгнула валіза, і ось він з’явився в спальні. Вона прикинулася, що спить, але через напівопущені повіки дивилася, як він спокійними рухами роздягається, іноді поглядаючи на неї в дзеркало. Потім він забрався в ліжко, і вона відчула його холодні руки і шорстку від висохлого поту шкіру. Вони любили одне одного під шум дощу по черепиці, і його шкіра була солоною на смак, і потім він заснув як дитина.
Зазвичай після цього вона теж засинала, але зараз спати не хотілось, як не хотілось і признаватися собі, що думки її зараз крутяться навколо одного і того ж. У понеділок увечері він повернувся з Осло, а наступного дня вона чистила його одяг і знайшла на рукаві коротку світлу волосину. А в суботу він знову поїде в Осло вже вчетверте за чотири тижні. Звичайно, волосина могла належати кому завгодно. Чоловікові. Або навіть собаці…
Він почав хропіти.
Вона згадала, як вони зустрілися. Через відкритий вираз обличчя і довірчий тон вона помилково приписала йому відкритість в усьому. Розтанула від нього, як весняний сніг на Вацлавській площі. Але, полігши жертвою такої чарівливості, скоро починаєш мучитися підозрами: а раптом, окрім тебе, у нього є хтось іще?
Втім, він ставився до неї з повагою. Майже як до рівної, хоча грошей у нього вистачало, щоб поводитися з нею, як зі звичайною повією з Перлової вулиці. Цей чоловік був просто скарб. Єдиний, що його вона знайшла у своєму житті, й єдиний, що його по-справжньому могла втратити. Вона це розуміла – і тому не запитувала, ні з ким він був, ні чим займався.
Але тепер сталося те, що змушувало її дізнатися, чи дійсно на нього можна покластися. Тому що в житті з’явилося дещо ще більш дорогоцінне. Йому вона поки що нічого не говорила. Та і сама дізналася про все лише три дні тому, коли повернулася від лікаря.
Вона вислизнула з ліжка й безшумно пройшла до дверей. Обережно опустила дверну ручку і мигцем кинула погляд на його відображення в дзеркалі над комодом. Вийшла в коридор і обережно зачинила за собою двері.
Валіза була мишачого кольору, з висувною ручкою. Майже нова, але місцями вже подряпана, з напівобірваними наклейками митного огляду та назвами міст, про які вона навіть не чула.
У напівтемряві вона бачила, що цифровий замок виставлений на 0–0 – 0. Як і зазвичай. І знала, що так вона не розкриється. Розкритою вона цю валізу ніколи не бачила, окрім тих випадків, коли лежала в ліжку, а він збирав речі в дорогу. Абсолютно випадково, коли він востаннє збирався, вона побачила цифрову комбінацію на зворотному боці кришки. Запам’ятати три цифри не так уже складно, якщо захотіти. Забути про все й запам’ятати три цифри – готельний номер, куди їй одного дня сказали підійти, уточнивши, що надіти й які є особливі побажання.
Вона прислухалася. За дверима чулося розмірене похропування.
Чогось вона не знала. Чогось і не мусила знати. Чогось не зробила, а слід було б. Але все це було у минулому. Вона доторкнулася кінчиками пальців до коліщаток із цифрами. З цієї миті важливим було тільки майбутнє.
Замки м’яко клацнули і відкрилися.
Вона сиділа навпочіпки і дивилась.
Під кришкою на білій сорочці лежав страшний чорний металевий предмет. Пістолет. І не треба було перевіряти, аби переконатися, що він справжній. Вона бачила їх і раніше – у своєму минулому житті. До горла підступив клубок, до очей сльози. Вона затиснула обличчя долонями і двічі прошепотіла про себе мамине ім’я.
Минуло всього декілька секунд.
Потім вона глибоко і спокійно вдихнула. Вона переживе. Вони переживуть. Принаймні це пояснює, чому він не розводиться про те, як заробляє такі гроші, вже напевно, чималі. У неї в голові промайнуло питання: «Хіба я не заробляла стільки ж?»
Вона зібралася з духом.
Чогось вона не знала. Чогось і не мусила знати.
Вона закрила валізу і обнулила кодовий замок. Послухала під дверима, обережно відчинила їх і прокралася всередину. На ліжко з коридору впав прямокутник світла. Якби вона перед тим, як зачинити двері, поглянула в дзеркало, побачила б, що одне око у нього розплющене.
Але вона була занадто зайнята своїми думками. Вірніше, однією думкою, яку обмірковувала знову і знову, лежачи і прислухаючись до шуму вулиці, криків із зоологічного саду і його глибокого рівного дихання: «З цієї миті важливе тільки майбутнє».
Крик. Дзенькіт пляшки, що розбивається об тротуар. Хрипкий сміх. Лайка. Хтось утікає по Софієсгате у бік стадіону «Бішлет».