Отто слухав. Здається, завдання було серйозним. Нестачі в житлі поряд із об’єктом не було, значить, ловлять велику рибу, а велика риба зараз одна.
– Кур’єр-убивця? – уточнив він, підводячись на ліжку з усією обережністю, щоб ліжко не розтягнулося на шпагаті.
Пора б уже його поміняти, але Отто постійно відкладав чи то з сентиментальності, чи то з економії. Він укотре вже пообіцяв собі незабаром завести нове солідне ліжко, можливо, навіть кругле, і ось тоді ще раз підкотитися до Еуд Ріти. Нільс нині важив сто тридцять і мав кепський вигляд.
– Справа термінова, – сказав Волер, не відповідаючи на запитання, що для Отто було позитивною відповіддю. – Мені треба, щоб до завтрашнього ранку все було встановлено.
Отто розреготався:
– Хочете, щоб я за одну ніч установив повне відеоспостереження та прослуховування всіх сходів, коридорів і ліфта в чотириповерховій будівлі? Це неможливо.
– Справа першорядної ваги, ми…
– Не-мож-ли-во! Розумієте? – Отто нервово засміявся, і ліжко під ним заходило ходором. – Якщо це настільки терміново, ми займемося цим на вихідних, Волере. У такому разі гарантую, що все буде готово до ранку понеділка.
– Ясно, – мовив Волер. – Вибач мою наївність.
Отто так хотілося виторгувати собі додаткові години роботи й позбутися поспіху, але він добре розбирався в інтонаціях клієнтів, тому відчув, що останню фразу інспектор вимовив якось не так.
– Добре-добре, можливо, домовимось. – Отто понишпорив під ліжком, але там були тільки ящики з-під пива та пилюка. – Тоді треба врахувати надбавку за нічний час і, звичайно, за вихідні.
Пиво! Може, купити ящик та запросити Еуд Ріту відсвяткувати закінчення справи? Або – якщо вона не погодиться – Нільса.
– Ще невеликий аванс за устаткування, яке мені самому доведеться орендувати. Адже у мене тут не все.
– Ясна річ, – погодився Волер. – Щось, очевидно, стоїть у Стейна Аструпа з Аскера.
Отто Танген ледве не впустив слухавку.
– Ой! – глумливо додав Волер. – Зачепив за болюче? Ти забув про щось розповісти? Часом, не про гостинці з Роттердама?
Ліжко з тріском розвалилося.
– З установкою тобі допоможуть наші співробітники, – вів далі Волер звичайним голосом. – Пхай тіло в брюки, бери свій диво-автобус, зустрічаємося в моєму кабінеті для ознайомлювальної бесіди та перегляду планів.
– Я… я…
– …вельми вдячний? Чудово. Давні друзі знову працюють разом, вірно, Тангене? Якщо постаратися, зібратись і викластися по повній, усе буде чудово.
Розділ 25
П’ятниця. Глосолалія
– Це ви тут живете? – здивувався Харрі.
Здивувався він схожості настільки разючій, що, коли двері відчинилися, він здригнувся, побачивши її старе бліде обличчя. І очі. Такі ж спокійні, такі ж теплі. В першу чергу очі. Але ще голос, яким вона підтвердила, що вона і є Олауг Сівертсен.
– Поліція. – Харрі показав посвідчення.
– Он як? Сподіваюся, нічого такого не сталося?
Схрещення зморщок і складочок на її обличчі набуло стурбованого виразу. Харрі вона так нагадувала його бабусю, яка вічно піклувалася про інших.
– Ні, що ви, – автоматично збрехав він і підкріпив брехню кивком голови. – Можна увійти?
– Звичайно.
Вона відчинила двері й зробила крок убік. Харрі й Беата увійшли до будинку, де пахло зеленим милом і старим одягом. Ну, звичайно. Харрі заплющився, а коли розплющив очі, вона з напівусмішкою дивилася на нього. Харрі всміхнувся у відповідь. Вона ж не знала – він чекає, що старенька ось-ось обійме його, пошарпає за волосся і прошепотить, що дідусь у кімнаті чекає їх із сюрпризом.