– Намагаюся триматись на плаву, – жартівливо відповів Харрі, дістаючи пачку сигарет.
– Ой, каламбурист! – Вона потягнулася.
Сьогодні замість топів, які розфарбовуванням нагадують екзотичних звірів, на ній була блакитна сукня з декольте, яке вона чудово заповнювала своїми пишними формами. Він простягнув їй пачку, вона дістала сигарету й узяла її в губи так, що навіть Харрі це здалося непристойним.
– А що ти тут робиш? – запитав він. – Я думав, ти затоварюєшся в «Ківі».
– Зачинено. Скоро північ, Харрі. Довелося пройтись до тебе, пошукати, хто ще працює.
Усмішка стала ширшою, а очі примружились, як у задоволеної кішки.
– Небезпечне місце для прогулянок такої маленької дівчинки в таку пізню годину, та ще і в п’ятницю. – Харрі підніс вогонь до її сигарети. – Могла б і чоловіка відправити, якщо вже знадобилося купити…
– …соку. – Вона підняла вище пакет. – Аби коктейль був м’якший. А миленький мій поїхав у відрядження. Якщо тут так страшно, ти маєш урятувати бідолашну дівчинку й відвести її в безпечне місце. – Вібекке кивнула на його будинок.
– Можу зробити тобі чашку кави, – сказав Харрі.
– Що-що?
– Розчинної кави. Більше у мене нічого немає.
Коли Харрі повернувся у вітальню з чайником і банкою кави, Вібекке Кнутсен сиділа на канапі, знявши туфлі та підібгавши під себе ноги. Здавалось, її білосніжна шкіра світиться в напівтемряві. Вона закурила ще одну сигарету – цього разу власну, закордонної марки, яку Харрі раніше не зустрічав. Без фільтру. У недовгому світлі сірника Харрі побачив яскраво-червоний лак нігтів на ногах.
– Не знаю, скільки ще зможу це терпіти, – сказала вона. – Він змінився. Тепер, повертаючись додому, він або крокує туди й сюди по кімнаті, або виходить на вулицю – для пробіжки. Здається, ніби він ніяк не може дочекатися наступного відрядження. Я намагаюся з ним заговорити, але він або огризається, або просто мене не розуміє. Ми дійсно з різних планет.
– Але ж планети тримаються на орбітах через силу тяжіння та відстань між ними. – Харрі насипав у чашку кави.
– Усе каламбуриш? – Вібекке провела по сигареті кінчиком рожевого язика.
Харрі посміхнувся:
– Я прочитав це якось, чекаючи в приймальні, та сподівався, що в моєму випадку це виявиться правдою.
– Знаєш, що найдивніше? Я йому не подобаюсь, але знаю, що він мене ніколи не відпустить.
– Чому?
– Я йому потрібна. Не розумію, для чого, але здається, ніби він щось утратив і заповнює цю втрату мною. Його батьки… З ними він не підтримує ніяких стосунків. Я ніколи їх не бачила. Думаю, вони навіть не здогадуються про моє існування. Не так давно пролунав дзвінок, і чоловічий голос запитав Андерса. Я відразу вирішила, що це його батько, здогадалася по тому, як він вимовив ім’я. Батьки за своє життя так часто вимовляють імена дітей, що звучання імені дитини для них найприродніше, але в той же час воно для них настільки дороге, що, вимовляючи його, вони немов оголяють душу, тому прагнуть вимовляти ім’я швидко, немов соромлячись. Коли я сказала, що мушу його розбудити, той чоловік почав бурмотіти іноземною мовою або… не іноземною – ну, начебто ми з тобою похапцем підбирали слова. Так говорять у молитовнях, коли приходять у стан трансу.
– Глосолалія?
– Еге ж, саме так це і називається. Я деякий час слухала. Спочатку розрізнила щось подібне до «сатана» і «Содом». Потім і зовсім лайка: «хвойда», «погань» та інше – і поклала слухавку.
– А що на це сказав Андерс?
– Я йому не стала розповідати.
– Чому?
– Мене в це їхнє життя ніколи не допускали, та в мене й бажання немає туди пхатися.
Харрі відпив каву. Вібекке до чашки навіть не доторкнулася.
– Тобі не буває самотньо, Харрі?
Він подивився на неї:
– Абсолютно природно, що іноді тобі хочеться, аби поруч хтось був.
– А якщо поруч хтось є, а тобі однаково самотньо? – Вона зіщулилася, немов по кімнаті прокотилася хвиля холодного повітря. – Знаєш що? А давай із тобою вип’ємо!
– Вибач, у квартирі ні краплі.
Вона відкрила сумочку:
– Не принесеш дві склянки, дорогий?
– Більше одної не знадобиться.
– Ясно. – Вібекке дістала фляжку, закинула голову і зробила ковток. По підборіддю стекла золотаво-коричнева крапля. – Мені навіть не можна поворушитися, – розсміялася вона.
– Що?
– Андерс забороняє мені рухатися. Йому не подобається. Я мушу лежати абсолютно нерухомо. Не можна ні зітхнути, ні слова зронити. Найкраще прикидатися сплячою. Він говорить, у нього увесь вогонь пропадає, коли він відчуває пристрасть у відповідь з мого боку. – Вона зробила ще ковток і почала повільно закручувати кришку, дивлячись при цьому на Харрі. – Для мене це майже неможливо.