Харрі змусив себе покласти слухавку.
Був день. Як і раніше, хороший.
Було вирішено, що під час операції Беата буде вдома в Олауг Сівертсен. Мьоллер вирішив не ризикувати, адже об’єкт (два дні тому Волер почав називати злочинця об’єктом, і тепер усі почали наслідувати його приклад) міг виявити пастку й несподівано змінити послідовність місць злочину.
Задзеленчав телефон. Ейстейн поцікавився, як у Харрі справи. Харрі відповів «добре» і запитав, що треба. Ейстейн сказав, що йому просто хотілося дізнатись, як самопочуття. Харрі зніяковів. До такої турботи він не звик.
– Спиш?
– Уночі спав, – відповів Харрі.
– Це добре. А код? Розгадав?
– Частково. Тепер я знаю, де і коли, але не знаю, навіщо.
– Тобто ти можеш прочитати текст, але не розумієш, що він означає?
– На зразок того. Розберемося, коли його спіймаємо.
– І чого ти не розумієш?
– Багато чого. Наприклад, навіщо треба було ховати один із трупів. Або цю детальку про пальці: всі з лівої руки, але різні: вказівний, середній, у третьої жертви – безіменний.
– Ну так послідовно! Може, він систематик?
– Згоден, але чом би не почати з великого? Може, в цьому теж полягає повідомлення?
Ейстейн реготнув:
– Кинь, Харрі. Код – він як жінка. Або ти його розгадаєш, або з’їдеш з глузду.
– Ти вже говорив.
– Та невже? Бач, який я дбайливий… Очам своїм не вірю, Харрі, у мене пасажир! Зідзвонимося.
– О’кей.
Харрі подивився, як у повільному вальсі кружляє сигаретний дим, і поглянув на годинник.
Він сказав Ейстейну не все. Здається, інші деталі скоро стануть зрозумілі. Незважаючи на ритуали, в цих убивствах не відчувалося ні ненависті, ні фанатизму, ні пристрасті. Ні любові, якщо вже на те пішло. Це-то і дивувало. Злочинець діяв ідеально, немов за підручником чи інструкцією. Або навіть механічно. В усякому разі, у Харрі було відчуття, ніби він грає в шахи з комп’ютером, а не із запаленою свідомістю психічнохворого. Час покаже.
Він подивився на годинник.
Серце билося в такт із секундною стрілкою.
Розділ 27
Субота. Операція
Настрій у Отто Тангена ставав усе кращим і кращим.
Подрімавши кілька годин, він прокинувся від страшенного головного болю та скаженого стукання в двері. Коли він відчинив, у автобус ввалилися Волер, Фалькейд із загону швидкого реагування й тіло, що назвалося Харрі Холе й було зовсім не схоже на інспектора поліції. Насамперед вони стали скаржитися на сморід усередині автобуса. Незадоволення Отто випарувалося, коли його почастували кавою (вони принесли аж чотири термоси з цим цілющим напоєм), а вже коли вони проглянули записи, у нього з’явилося те солодке відчуття, що завжди передує швидкій появі об’єкта.
Фалькейд повідомив, що навколо гуртожитку з учорашнього вечора чергують співробітники в цивільному, а кінологи обійшли підвал і горище, аби впевнитися, що там ніхто не ховається. Входили й виходили тільки мешканці. Якщо не брати до уваги того типа, якого дівчина з триста третього на вході назвала вахтерові своїм хлопцем. Люди Фалькейда були на місцях в очікуванні наказів.
Волер кивнув.
Час від часу Фалькейд перевіряв зв’язок зі своїм загоном, але це Отто вже не стосувалася. Він заплющив очі й просто насолоджувався звуками. Ось клацнула кнопка прийому – секунда атмосферного шуму, потім бурмотіння якихось незрозумілих кодів, неначе великі дядьки грають у розбійників.
– Усім приготуватися, – беззвучно прошепотів Отто.
Він уявив собі осінній вечір: ось він сидить на яблуні та шпигує за дорослими у вікно. Шепоче: «Усім приготуватися!» – у бляшанку, від якої тягнеться дріт до іншої бляшанки, яку за огорожею тримає Нільс. Він аж підстрибує, почувши ці слова, якщо, звичайно, вже не пішов на вечерю. Втім, цей бляшаний телефон ніколи не працював так, як написано в «Похідній книзі бойскаута».
– Скоро початок, – сказав Волер. – Таймер готовий?
Отто кивнув.
– Шістнадцята година нуль-нуль хвилин, – констатував Волер. – Значить… зараз.
Отто натиснув на кнопку, і на екрані замигтіли секунди та їх десяті частки. Від хвилювання у нього засмоктало під грудьми. Так, це цікавіше, ніж яблуня. Цікавіше, ніж Еуд-Рітини булочки з кремом. Навіть цікавіше, ніж її охкання та зітхання в ліжку.
Вистава.
Олауг Сівертсен відчинила Беаті двері й усміхнулася так, немов чекала цього візиту вже давно.
– Це ви! Заходьте-заходьте! Можете не перевзуватися. Ну і спека, правда?
Вона повела Беату по коридору.