– Не варто хвилюватися, фрьокен Сівертсен. Здається, скоро ми спіймаємо злочинця, – заспокоїла вона Олауг, крокуючи слідом за нею.
– Не будемо про ваші справи, якщо вже прийшли до мене в гості, – розсміялась Олауг Сівертсен, але тут же перелякано затиснула рота рукою. – Ой, та що це я! Адже зараз, можливо, ця людина скоює злочин…
Коли вони ввійшли до вітальні, підлоговий годинник здригнувся від їхніх кроків.
– Чаю, мила?
– Із задоволенням.
– Мені можна піти на кухню самій?
– Звичайно, але якщо для вас необтяжлива моя компанія…
– Ну, ходімо, ходімо.
Здавалося, кухню не чіпали з часів війни, хіба що плита й холодильник були нові. Поки Олауг ставила чайник, Беата знайшла собі табурет.
– Приємно тут пахне, – сказала Беата.
– Думаєте?
– Еге ж. Мені подобається такий кухонний запах. Я взагалі кухні більше полюбляю, ніж вітальні.
– Правда? – Олауг Сівертсен схилила голову набік. – Значить, у цьому ми з тобою схожі: я теж «кухонна» людина.
Беата всміхнулася:
– У вітальні людина старається мати вигляд такий, яким хоче собі здаватись, а на кухні розслабляєшся і немов розумієш, що треба бути самою собою. І на «ти» відразу хочеться перейти, вірно?
– Так, я теж це помічала.
Жінки розсміялися.
– Знаєш що? – сказала Олауг. – Я рада, що вони прислали саме тебе. Ти мені подобаєшся. І не треба червоніти, мила, я всього лише самотня бабуся. Рум’янець для кавалерів прибережи. Чи ти у нас заміжня? Ні? Ну та це горе виправне.
– А у тебе був чоловік? – запитала Беата.
– У мене? – Олауг розсміялась і поставила на стіл чашки. – Ні, я була така молоденька, коли народився Свен, що ніякої надії не було.
– Невже ніякої?
– Ну, якась була, напевно. Хоча в ті часи така жінка цінувалася не занадто високо, і пропозиції якщо й робили, то чоловіки, які більше нікому не потрібні. Важко було, як говорили, «підшукати собі пару».
– Усе тому, що ти мати-одиночка?
– Тому що батько у Свена німець, мила.
Чайник на плиті тихенько свиснув.
– Тоді розумію, – сказала Беата. – Йому, напевно, важко було в дитинстві?
Чайник засвистів голосніше, але Олауг дивилася прямо перед собою, немов не чула.
– Ти собі навіть не уявляєш, наскільки важко. Я досі плачу, коли згадую. Бідолашний хлопчик, – зітхнула вона.
– Чайник…
– Дивися. Ось, уже маразм.
Олауг зняла чайник і заварила чай.
– А зараз чим він займається? – Беата поглянула на годинник: за чверть п’ята.
– Імпортом різних товарів із колишніх країн соцтабору. – Олауг усміхнулася. – Не знаю, який прибуток це йому приносить, але слово мені аж надто подобається – «імпорт». Дурість, так? А мені подобається.
– Ну, значить, усе в нього склалося добре, незважаючи на важке дитинство.
– Це так, але не відразу. І у вас в архівах він є.
– У нас там багато хто є. З ким не буває!
– Але коли він переїхав у Берлін, немов сталося щось. Уже не знаю, що. Свен ніколи не любив розповідати, чим займається. Все тримав у такому секреті! Я думаю, він розшукував батька й розшукав. Це сильно вплинуло на його самооцінку. Ернст Швабе був неабиякою людиною. – Олауг зітхнула. – Але я можу й помилятися. Так або інакше, Свен змінився.
– Яким чином?
– Спокійнішим став. Раніше він цілими днями ніби полював.
– За чим?
– За всім: грошима, гострими відчуттями, жінками. Знаєш, він схожий на батька. Непоправний романтик і серцеїд. Йому – Свену – подобаються молоденькі жінки. І він їм теж. Підозрюю, що він, нарешті, знайшов собі одну, особливу. По телефону він говорив, що у нього для мене новини. Радісний такий був.
– Що за новини? Не сказав?
– Сказав, поки що не говоритиме, скоро приїде сам.
– На віллу Валле?
– Так, сьогодні ввечері. Йому спочатку треба на зустріч. Переночує в Осло, а потім назад поїде.
– У Берлін?
– Ні-ні. У Берліні він давно вже не живе. Він зараз у Чехії. У Богемії, як я люблю її називати. Це я рисуюся. Бувала там?
– Е-е-е… в Богемії?
– У Празі.
Маріус Веланн сидів у чотириста шостій кімнаті й з вікна дивився на дівчину, яка розстилала рушник на лужку перед гуртожитком. Вона була схожа на ту, з триста третьої, яку він зо зла почав називати Ширлі – вона нагадувала Ширлі Менсон, солістку групи «Гарбідж». Але ні, не вона. Сонце над Осло-фіордом приховали хмари. Нарешті в місті тепло, а на тижні обіцяли сильну спеку. Літо в Осло. Маріус Веланн так цього чекав. Куди краще, ніж рідний Бьо-фіорд, де його чекав полярний день і підробіток на автозаправці, мамині пиріжки та нескінченні питання тата про те, навіщо він вступив на журналістику в Осло, якщо він природжений інженер-будівельник і міг би вчитися в Трондхеймі, в Норвезькому університеті науки і техніки. А ще одноманітні суботи в місцевому клубі, де повно п’яних сусідів і однокласників, яким не вдалося вилізти зі своєї глушини і які тепер волають, що ті, хто поїхав, зрадники. На танцях музиканти, які називають себе блюз-бендом, а самі не в змозі відрізнити «Кріденс» від «Ленерд Скінерд».